Мова має значення
Дуже вразила художня історична біографія про Елієзера Бен-Єгуду: вона мене захопила і надихнула.
Виявилося, я ніколи не знав чи не усвідомлював (сором такий), що іврит тисячі років зберігався виключно як релігійно-літургійна мова, якою можна було молитися і читати Священне Писання, але ніяк не розмовляти у щодні.
Ще більше вразила сама особа Елієзера, прибалтійського єврея, який з того часу як прозрів, що відродження єврейського народу не можливе без однієї спільної мови, поклав усю силу і здоров‘я щоб зробити (у буквальному сенсі слова) цю мову розмовною. Для чого він почав її викладати, знаходити і пересотворювати слова, яких бракувало для щоденного побутового і професійного спілкування. А ще почав уклада словник, що стало справою всього життя.
На цьому тлі ще гірше на душі, що все ще є чимало українців в тому числі серед баптистських проповідників і пасторів, які не можуть/не хочуть зрозуміти простої тез спільної національної мови і попрацювати щоб зробити українську як головну мову публічного вжитку і особливо богослужіння. Звичайно, для виправдання своєї ліні (і що, на жаль, не виключено – позиції) використовують псевдо-духовні аргументи-відмовки.
Ось речення з одного з листів Єгуди:
«Я десь прочитав, що ми, євреї, говоримо сімдесятьма різними мовами, але жоден єврей не говорить своєю рідною мовою! Мови гетто опосіли нас, як лепра. Ми, друже, ніколи не станемо вільними, доки говоримо діалектами гетто.»
Так, як не виправдовуватись, для україців — російська це правдивий діалект гетто спочатку російської імперії, потім совєцької, а тоді російської маскультури.
Ні, Елієзер не був теоретиком, ось, до прикладу, хороший діалог:
«Перепрошую, пане, оця мова, якою ви говорите, — що то за мова?
— Іврит, — пояснив Елієзер.
— Іврит! Але ж ніхто не говорить івритом. Це мертва мова!
— Помиляєтеся, друже, — запально відповів Елієзер. — Я живий. І дружина моя жива. Ми розмовляємо івритом. А отже, іврит живий.
Так він потроху почав змішувати цемент своїх мрій із твердим камінням реальності.»
«Задовго до того, як було проголошено Декларацію Бальфура, Бен-Єгуда сказав дружині: — Старі говорять про те, що станеться після їхньої смерті. А мене це ніколи не обходило. Молюся тільки, щоб дожити до відродження Ізраїлю як нації і до того, як наша рідна мова зазвучить на нашій рідній землі.»
Неймовірна мрія яка збулась: був там і все бачив на свої очі і це неймовірно натхненно. Але варто пам‘ятити як все починалось:
«Коли Бен-Єгуда взявся до роботи над утіленням своєї мрії, іврит був лише літургійною мовою, не живішою за античну латину. Протягом двох тисяч років мова не дихала. А коли він востаннє піднявся на Оливкову гору, нові й сильні євреї говорили новим і сильним івритом. Протягом сорока одного року, коли він боровся за втілення цієї мрії, його часто називали фанатиком.
Він дожив до часу, коли мовою, у відродженні якої він відіграв таку важливу роль, почали викладати в усіх школах, і це вже не викликало жодних дискусій. Це була мова судів, театру, бізнесу, суспільства і громадських справ — поряд з арабською для арабів й англійською для чиновників із мандатної адміністрації.»
«Доля змусила Елієзера Бен-Єгуду сплатити ціну, яка часто випадає справді великим людям: щоб здобути належне визнання, потрібно спершу померти.
За життя його критикували, таврували й очорнювали сефарди й ашкенази, сіоністи й антисіоністи, ненависники і шанувальники івриту, ортодокси й неортодокси, євреї в Палестині і євреї в діаспорі. А після смерті в останню путь його провели тридцять тисяч євреїв. Школярі з чорними стягами. Ультрарелігійні юдеї з довгими пейсами й у вбраннях, як у європейських гетто. Бізнесмени в західному одязі з Тель-Авіва й Хайфи. Дужі молоді кібуцники, що «два дні з’їжджалися з далеких поселень. Євреї-солдати, євреї-вчені, євреї-державники. У процесії були і християни з арабами, і британські високі чиновники. Ченці-домініканці, ченці-францисканці, релігійний провід мусульман.
У Палестині оголосили триденну національну жалобу. Палестина ридала, бо знала: померлий має всі ознаки великої людини.»
Книга читається на одному диханні, зачіпає чималий відрізок новітньої історії єврейства в Європі і зародження юдейських поселень на Ерец Ісраель (Землі Ізраїлю) в кінці ХІХ початок ХХ сторіччі. Книга хороша жвавим стислем, потужною біографією, яка надихає і запалює.
Мені вона дуже актуальна в цьому періоді переходу України від колоніальної російської на українську. Процес болючий, ускладнений великою кількістю зросійщених українців і недалекоглядних державних, суспільних і релігійних лідерів. Дуже сподіваюся, що зворотної дороги не буде… Але зате є дуже і дуже багато роботи для розвитку української і її всебічної інтеграції. Одна з найслабших ланок у нашій хаті — це дуже мала кількість християнських видавництв, які б дбали про якісні, хороші книги українською.
«Мова пророків» також багата ще різного роду думок-перлин, які цікаві для розміркування, як ось такі:
Одним із найбільших його (Герцеля) внесків у справу стало певне речення, що перетворилося на гасло сіоністів цілого світу: «Якщо ти цього забажаєш, то це перестане бути порожньою мрією!».
«У ті дні Бен-Єгуди вперше пересвідчилися у правдивості давнього прислів’я, відомого ще з біблійних часів: ніщо не приваблює людей так, як успіх. »
«Коли Хемда (дружина) того вечора повернулася додому й почала переглядати рукопис, то знайшла в ньому записку вишуканим чоловіковим почерком: «Усе, що я здобув і чого досягнув у цьому житті, стало можливим лише завдяки твоїй допомозі, а отже, належить тобі.»
«Битва завершилася, але переможці не відпочивають.»
Мені ще зрезонувала дуже ось ця думка автора біографії:
«Йому було тільки шістдесят чотири, та він усе своє доросле життя прожив, за словами лікаря, «у позиченому часі».»
Зрезонувало, бо таки ми всі живемо у позиченому часі. Лише Господь має час Свій. У всіх нас він позичений і тому має бути використаний, чи як точно казав апостол Павло «викуплений». Якнайбільше часу має бути вкледено в корисну працю, навчання, богопізнання, спілкування в родинному і дружньому колі.