ДИЯКОНІЯ: НЕОБХІДНІСТЬ ОСМИСЛЕННЯ

НОТАТКИ З НАВЧАЛЬНО-ПРАКТИЧНОГО СЕМІНАРУ ДЛЯ СЛУЖИТЕЛІВ

Тематична зустріч “Обрані для…” – це перший з пам’ятних мені семінарів, метою якого стало всебічне вивчення дияконії. До певної міри, це знакова зустріч, бо об’єднала пасторів півтори десятка церков, дияконів, викладачів Української баптистської теологічної семінарії та Київської богословської семінарії для біблійно-екзегетичного вивчення, аналізу (історії і практики служіння) та обміном церковного досвіду. Організатори семінару – Центр християнського життя України (Ірпінь) і Українська баптистська теологічна семінарія (Львів) мали за головну мету об’єднати служителів і викладачів у вивченні теми щоби зібрати, осмислити та приготувати корисний матеріал для церковного розвитку. Сподіваємося продовжувати співтрацю долучаючи посвячених служителів, щоби справа Божа примножувалася на Його славу.

Завчасно відповідаю на питання для чого щось осмислювати і (не дай Боже) змінювати. Очевидно що автономія помісної церкви означає, що ніхто ззовні ніяких змін нав’язати нікому не зможе. Це була зустріч, перед усім для тих, хто шукає глибші відповіді та намагається розібратися: що з традиції насправді має біблійне коріння, а що є практичною спадщиною минулих десятиріч, яку варто критично переосмислити. Адже очевидно, що практики, які істнують десятиліття і навіть сторіччя, і у кожному наступному поколінні мають тенденцію вихолощуватися, тратити актуальність та розуміння значення їх природи. Тому нам потрібне і чергове дослідження вчення Писання, і критичні питання до звичного розуміння, і знайомство з церковним досвідом, як минулих поколінь, так і пошуків сучасних церков. Також, оскільки місія церкви спрямована на активне свідоцтво і працю у суспільстві, то питання внутрішнього облаштування має час від часу переглядатися щодо її відповідності головній цілі існування Христової Церкви.

Зустріч розпочав молитвою і побажанням президент Українського Біблійного Товариства Григорій Іванович Комендант. Він п’ятдесят років тому був рукопокладений на дияконське служіння у помісній церкві. Говорячи про саму тему Григорій Іванович назвав її “суперактуальною”. А тема таки вартна для вивчення, адже ніщо так не вимагає уваги і дослідження, як ті практики служіння, які тривалий час тримаються на інерції попереднього півсторіччя.

Вивчення почалося з історії. Василь Новаковець (УБТС) досліджував єдине офіційне і доволі авторитетне друковане видання ЄХБ “Братский весник” (1945-1993). З огляду на нещодавну історію (50-70 років), мені кинулося в очі часті рекомендації і заохочення до колективної відповідальності пресвітера і дияконів. Тобто застерігалося одноосібне керівництво. Нажаль, сьогодні проблема одноосібності керівництва, всупереч сподіванням, не зменшилась, а десь і навпаки – збільшилась. Загалом вивчення нещодавної історії показало те, що за браком пресвітерів (на одну церкву був лише один), саме диякони виконували частину пасторальних відповідальностей. Така традиція зробила дияконів основою церковного керівництва (де воно не одноосібне), що має як добрі, так і негативні наслідки для церковного життя. Порадували окремі якісні, виважені формулювання щодо дияконії, які варто долучати до майбутнього підручника. Наприклад таке: «Слово «служіння» або «дияконія» – скромне слово, але воно насичене таким багатим змістом, що виражає основний принцип практичного християнства. Дияконія – це неперевершена ступінь служіння ближнім. Це добровільне покладання на себе чужої ноші, чужого тягаря; … це значить повністю присвятити себе на служіння іншим, не вимагаючи натомість нічого для себе. Саме такий приклад служіння явив Собою наш Учитель Христос. Він віддав усього Себе на служіння людям» (Мицкевич А. И. Служение любовью / Братский вестник. 1971. № 2. С. 44). І ще: «Пресвітери (єпископи, пастори) і диякони поставляються Богом через надання їм необхідних дарів і ревності в служінні, які знаходять собі оцінку в очах церкви. Церква, визнаючи ці дари, обирає їх для служіння» (Догматические беседы. О Церкви Христовой // Братский весник. 1948. №4. С. 27.

Олег Боднар (УБТС) вивчив положення дияконської праці і особистістних якостей у 200 церков з 20 областей. Цікаво, що багато пасторів і голів ООЦ щодо найважливішого серед сучасних дияконів в один голос говорили про брак посвяченості. Виглядає, що сьогодні бракує відданих служителів. Порадувало, що дияконів відзначили як добрих сім’янинів, які успішні в стосунках з людьми. Водночас, більш критичними до дияконів були пастори і часом справедливо, вказуючи на брак компетентності в організації і діловодстві та малоініціативності.

“На таку зустріч я чекав давно” – почав свою тему пастор Ярослав Троць, голова обласного об’єднання церков Волинської обл. Він підкреслив важливість відповідальності дияконів за турботу про соціальне положення членів церкви, включаючи пресвітерів. Він представив коло відповідальності та окреслив проблеми не правильного відношення в церквах до дияконів. Виявляється, що є пресвітири, які не бажають обирати дияконів, щоб не мати конкурента на своє пасторське місце. А насправді, церква потребує посвячених, гарячих в молитві братів, які готові допомагати і служити.

Історія церкви “Фіміам” (м. Луцьк), яку розповів ст. пастор Павло Миронюк, свідчить про те, як домашні групи докорінно змінюють служіння дияконів у помісній церкві. Саме вони робляться місцем первинної реалізації цього служіння. Таким чином, традиція дияконських дільниць замінюється служінням домашніх церков. Спільне у обох традиціях те, що диякони виконують пасторальну відповідальність.

У православ’ї мало хто залишається дияконом пожиттєво, бо це трамплін для священницького служіння – говорив протоєрей Андрій Клюшев (УПЦ), який сам дев’ять місяців служив дияконом. Так, ми знайомилися з вченням і традицією служіння дияконів у православній церкві, щоб розуміти церковну традицію, у якій зростали євангельсько-баптистські церкви. Виявяється, що дияконія, як сходинка у церковній службі, притаманна і нам. У ПЦ сан може отримувати не одружений без права одруження, або вже одружений (вдруге одружений не може бути рукопокладений). Думаю, що наша традиція, яка забороняє рукопокладення самотніх братів тісно пов’язана з традицією ПЦ. Щоб стати дияконом у ПЦ є дві сходинки – посвята на чтеця, потім – в іподякона. Натомість,  у православ’ ї посвята диякона – це перший священницький сан. Теж цікаве спостереження: у багатьох баптистських церквах рукопокладення вивищує служителя над усією церквою, надаючи цьому сакраментального значення. Часто трапляється так, що це авторитет заслужений не через святе життя і служіння, а через рукопокладення.  У ПЦ диякона і пресвітера рукопокладає лише єпископ. В баптистських церквах також спостерігаємо принципову необхідність старшого пресвітера на рукопокладенні диякона/пастора, ніби повноваження самої церкви не достатньо.
Диякон Андрій (УПЦ) у сані диякона вже 20 років. У православній церкві диякон – це людина, яка допомагає священнику у літургії з Євхаристією. У ПЦ можливий лише рух по єрархічній драбині у верх. З сану “ізвєргают” за такі “тяжкіє грєхі” як блуд і вбивство. Коли нема диякона, то його функції переймає на себе священник. Як в минулі часи так і тепер диякони займаються порядком при богослужінні: спостерігають за тишею в церкві. В греків і на Заході України, де є лавки (російська традиція їх прибрала), диякон давав знак коли вставати. Диякони запрошували до цілування святих: чоловіків з чоловіками і жінок з жінками, але зараз ця традиція втрачена і залишилася лише між священиками. Дякони читали уривки Священного Писання – зі Старого і Нового Заповітів. ПЦ тлумачить  фразу “Чоловік однієї дружини” , як одна дружина протягом всього життя. Якщо диякон одружується вдруге то “ізвєргається” з сану. Є рукоположення і є руковозложення – відповідно хіротонія і хіротесія (друге стосується чинів не священницьких). Підсумовуючи, прийшов до висновку, що вплив православної традиції на українських євангельських християн-баптистів дещо більший, як думав. Це є ще одна цікава тема для глибшого вивчення. Попри дистанціювання від православної спадщини, ми, баптисти, не можемо ізолюватися у своєму розвитку і зазнаємо впливів, які варто вивчати і аналізувати.

Пастор Володимир Ніколаєв (Інститут церковного служіння, КБС) досліджував сто відповідних текстів Нового Заповіту, щоб розібратися в природі дияконії. Володимир допоміг аудиторії разом вивчити статус та функції дияконії. Розділишись на 11 груп, ми занурилися у власне дослідження цих уривків. Усі тексти ми дослідили згідно трьох пар критеріїв: функція чи посада, стосується матеріального чи духовного і адміністрування чи служіння. Вивчення виявило, що дияконство – це не посада, а функція,  яка стосуєтся матеріального і духовного. Дияконство – це служіння, а не керівництво церквою. Було зазначено, що зробивши положення, церква “Переображення” (м. Київ), визначила, що на дияконське служіння обираються на три роки. Далі можна продовжити служіння, або, якщо виявилося, що це  служіння не відповідає дарам людини, то брат просто береться за інше. Кожен пастор опікує 4-5 дияконів: вони зустрічаються, моляться, надають необхідну допомогу. На кожній зустрічі дияконів 30 хв. виділяється за пастору для духовного наставлення.

Віталій Мар’яш (КБС, академічний декан) виклав результат свого дослідження щодо нових тлумачень древніх джерел. Його дослідження ґрунтувалося на капітальній роботі австралійця Джона Коллінза “Дияконія: нове тлумачення древніх джерел”. Ці нові дослідження зміщують акцент з диякона, як служителя у соціальних потребах на диякона, який діє, як представник і посередник, що є на службі у когось і є посланцем, вісником волі вищого керівника, маючи від нього мандат. Вивчаючи, ми спостерігали перепетію нюансів грецького тексту Нового Заповіту та як це впливає на інтерпритацію дияконії, як церковної посади. Дияконія, таким чином, стосується не стільки турботи за ближнього (дияконія і соціальне/матеріальне служіння не синонімічні), як виконання поручення, даного Господом. На думку промовця, це неабияк впливає на мотивацію до служіння. Вивчення матеріалу було дуже корисним і заохотило до подальшого осмислення. Ось чому з нетерпінням чекаємо цінного друкованого матеріалу, який, за обіцянкою Віталія, буде опублікований у новому випуску теологічного часопису “Штудії”.

Пастор Геннадій Пилипенко (голова Харківського ООЦ ЄХБ) посвятив нас в діалектику і практику дияконського служіння у церкві ЄХБ “Преображення” (м. Харків). Оскільки пастори відповідальні за стан церкви (І Пт. 5:1 і Євр. 13:17), то церква з 800 членів – це надто велика отара для відповідальності малої кількості пасторів. Тому для опіки обрано п’ятеро пресвітерів і 40 дияконів. Місто розбите на 31 дільницю за місцем проживання віруючих. Таким чином, один диякон відповідальний за 15-30 віруючих. Восьмеро дияконів відповідальні за маленькі сільські церкви, які вони відвідують щонеділі. Ще один диякон відповідальний за підліткове служіння, а інший – за молодіжне служіння. Не можна на дияконське служіння вибирати бездіяльну людину – лише з відповідним характером (І Тим. 3:8-13) і того, хто вже служить. Майбутній диякон спочатку служить разом з діючим дияконом: він знайомиться зі служінням і переймає досвід. Диякон турбується за людей йому довірених і, у разі потреби духовної чи матеріальної, прикладає зусилля, щоб допомогти. Також диякон заохочує віруючих до служіння (одне з тридцяти) і до участі у малій групі (яких є 20). Пресвітери служать за категоріями людей (сім’ї, молодь) а диякони за дільницями (за місцем проживання). Цікаво було почути що 2/3 дияконів проповідують. Половина дияконів – це лідери домашніх груп. Відповідаючи на питання, Геннадій Миколайович підтвердив, що неодружений брат не може бути рукопокладим на служіння у їхній церкві. Разом з тим у їх церкві майбутньому пастору не обов’язково спочатку бути обраним дияконом. На питання про найважче у дияконському служінні сьогодні, Геннадій Миколайович сказав,  що служителям бракує посвяти. Виглядає, що це новий сумний “тренд”, і все більше віруючих розглядають церкву, як місце, де вони хотіли б щось отримати але не віддавати, служити, вкладати.

Пастор Володимир Пономарьов (церква ЄХБ “Відродження”, м. Київ) розповів про зміни у церковній структурі, яка п’ятнадцять років тому розділила тодішню традиційну братерську раду на дві частини – раду пасторів і раду дияконів. Від тоді диякони не керують церквою і не проповідують – це прерогатива пасторів. Зате пастори не займаються питаннями бюджету і іншими темами щодо практичних справ. Процес обрання і підготовки нових служителів складається з  чотирьох етапі:

  • пошук гідних: спостереження за потенційними служителями;
  • перевірка навантаженням: долучаємо до справ, запрошуємо на зустрічі;
  • представлення перед церквою та підготовка;
  • рукопокладеня: це свято церкви, свято служіння і служителів.

Коли пастори вирішили навчати новобраних дияконів, то виявили відсутність будь яких посібників чи друкованого матеріалу з підготовки дияконів. Тому в церкві “Відродження” було визначене наступне коло тем для вивчення у процесі підготовки дияконів:
Урок 1: Устрій церкви. Роль різних служителів.
Урок 2: Визначення поняття і суті дияконського служіння.
Урок 3: Вивченння характеру служителя за І Тим. 3:1-15.
Урок 4: Служіння дияконів і потреби нашої помісної церкви.
Урок 5: Як ефективно проводити дияконські зустрічі.
Урок 6: Значення рукопокладення: чим воно являється, а чим ні.

Ден Апчерч (УБТС), пастор з досвідом служіння у церквах південних баптистів (США) розповів, що особливістю їхніх церков є те, що пастор часто запрошений на служіння з іншої церкви, а диякони вибираються з місцевих. При цьому положенні, як правило, саме диякони визначають зарплатню пастора, і він їм підзвітний. У них, виявляєтсья, також є різні старі не виправдані традиції. Так, наприклад, не залежно від розміру церкви, вона мусить мати 12 дияконів. Чому? Так це ж зрозуміло – в Ісуса ж було 12 апостолів… Часом у церкві роблять письмове опитування: кого ви бачите дияконом? Така демократія корисна, але не завжди. З одного боку – це може бути підтвердженням Божого керівництва, а з іншого – це може бути пропонування своїх “улюблених кандидатів” або ж кандидатів з сімейного клану. Від диякона не очікується дару навчати. Наші диякони – не господарники; для цього є окремий комітет, хоча вони можуть в нього входити за бажанням. Є ще підсвідомі критерії, про які не говориться, але враховується при виборі диякона. Наприклад, якщо людина менеджер, управлінець, директор чи має свій бізнес: таких люблять обирати, бо, мовляв, вони практичні та мають зв’язки. Небезпека в тому, що для таких людей це може стати статусом, а не служінням. Ще один підсвідомий та не озвучений критерій – це обрання на служіння дитини пастора чи диякона. В такому випадку нівелюється питання покликання. В багатьох церквах вважають, що добрий диякон має бути екстравертом. На противагу в нашій церкві найбільший вплив мав тихий, мовчазний служитель. Помилку роблять у церквах південних баптистів у тому, що вважають, ніби дияконам не потрібно вчитися, бо вони і так знають, що робити. (Нажаль, така ж проблема існує в українських церквах також) Деякі у них як і в нас бояться дияконського служіння, бо думають, що ним вони зв’язані до гробу. Інші церкви встановлюють для дияконів термін служіння. Що робити з дияконами похилого віку? У ряді церков їх проголошують почесними дияконами і вони більше не звершують служіння. Проте їх запрошують на святкові зустрічі і звертаються при потребі за порадами. Рукопокладання дияконів і пасторів у південних баптистів є функцією помісної церкви, на відміну від українських церков. Помісні церкви на свято рукопокладення мають традицію запрошувати пасторів сусідніх церков.
Завершуючи семінар, пастор Ґергард Рьоттінг (місія “Схід-Захід”, Німеччина), вказував на новозаповітню реальність “горизонтальних” стосунків серед Христових учнів, яка унеможливлює будь-яку ієрархічну вертикаль. На жаль, церковні тенденції виказують що ми все ж схильні до цього. Єдине, що за вченням Господа Ісуса має вагу і цінність – це присвята себе жити “задля”, як і Христос посвятив  і життя Своє поклав за людей. Глибинне самоусвідомлення себе як слуги, здібне зробити кожного християнина якісним і ефективним служителем з дияконським серцем.

У підсумку відзначу, мабуть, найкращий формат семінару: чергування вивчення теми і знайомсто з конкретним церковним досвідом (як традиційного, так і нового) і чергування доповідей з можливістю обмінятися думками, задати питання і отримати відповідь. Місце проведення також – Центр християнського життя України (м. Ірпінь) видалося якнайкращим. Учасники могли насолодитися красивими осіннями пейзажами на зовні та затишною атмосферою в середині. Всі учасники відзначали необхідність продовження вивчення і обміну практичним досвідом дияконії та влаштування окремого навчального семінару лише для дияконів. Висловлювалося побажання продовжити дослідження питань церковного служіння, особливо що стосується природи рукопокладення і питання церковної дисципліни.

Чи вдалося знайти відповіді на усі питання? Хтось знайшов відповіді для себе. Один з учасників у підсумку сказав, що за два дні семінару почув про дияконію більше, як за майже два роки дияконського служіння в церкві. Хтось отримав більше нових запитань, що також добре, бо розуміння невідомого заохочує цілеспрямоване дослідження.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *