БОГОСЛОВ, ПРОРОК, РЕФОРМАТОР

31 жовтня кожного року весь протестантський світ святкує День Реформації. 31.10.1517 віттенберґський монах і професор Мартин Лютер прибив на воротах церкви, в якій він проповідував, свої 95 тез проти зловживань торгівлею індульгенцій, яким судилося потрясти всю Європу до основи і багато в чому опреділити її майбутнє. 480 років відділяють нас від тої знаменної події, в результаті якої є ми з вами – євангельські віруючі. Згадуючи події тих днів, хочеться заохотити до прославлення величі і премудрості в праці нашого Господа в Його Церкві і через Його людей.

«В ім’я любові до істини і прагнення роз’яснити її, нижченаведене буде подане на обговорення в Віттенберзі під головуванням шановного отця Мартина Лютера, магістра свобідних мистецтв і святого богослов’я а також ординарного професора в цьому місті. Тому просить він, щоб ті, які не взмозі бути присутніми і особисто вступити з нами в диспут, зробили це, з огляду на відсутність, письмово. В Ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Амінь».

Ось так починається «Диспут про прояснення дієвості індульгенцій» вивішений на дверях віттенбергської церкви напередодні свята Всіх Святих – 31 жовтня 1517 року, який більше відомий нам як 95 тезів Мартина Лютера.

…Так почалась Реформація. Не будемо вдаватись в марні докази та заперечення щодо часу, коли вона почалась – в 1517, 1520 чи аж в 1521 – приймемо це за аксіому. Але перед тим як розглядати, що сталось далі, нам потрібно повернутись назад, до становлення основної особи всієї Реформації – М. Лютера.

Хто був цей монах з Віттенберґа і як він дійшов до того, щоб постати проти непорушної в середньовіччі сили – римо-католицької церкви? Це була людина, яка пройшла складний шлях пошуків і внутрішньої боротьби до того, як стати богословом, пророком, реформатором.

Марин Лютер (1483-1546) народився в Ейслєбені. Його батько, спочатку простий рудокоп, завдяки великій енергії і технічних знань зробився поважаним членом магістрату. Найстарший син, Мартин, бачив ще тяжкі дні сім’ї. Його виховання було суворе; до вічного страху грубої покари додавались численні народні повір’я про демонічні сили, які всюди підстерігають людину.

Освіту Лютер отримав в Ерфуртському університеті, на факультеті гуманітарних наук, а потім почав вивчати богослов’я в місцевому августинському монастирі.

В 1505 роців, проти волі батька вступив в августинський монастир в Ерфурті, пояснюючи своє рішення страхом Божого гніву.

З 1512 року він читає лекції на кафедрі біблійних досліджень Віттенберґського університету по книзі Псалмів, Посланню до Римлян, Посланню до Галат і Посланю до Євреїв. В цей період в його вірі і богослов’ї проходить ряд змін в зв’язку з доктриною оправдання.

Вся основна ідея Лютера може бути опреділена так: «оправдання одною вірою». В корені цього с тоїть основне питання людства з часу гріхопадіння – як спастись? На XVI ст. це питання піднялось на гребінь не лише богословської думки, воно стояло перед всіма думаючими людьми: «Що я, як індивідуальність, можу зробити, щоб спатись?» Офіційна церква за часів Лютера була не здатна відповісти на це животрепетне запитання.

Офіційне богослов’я, та й власне сам Лютер на початку своєї викладацької діяльності передавали ініціативу в спасінні в руки грішника – він спроможний щось зробити для забезпечення Божого оправдання. Отже, людські зусилля. Якщо людина задовільняє восновному попередні умови для оправдання, то він чи вона оправдовується, якщо ж ні – то засуджуються. А тут щей доктрина про праведність Божу. Бог безпристрасний, справедливий і судить строго по заслугах.

Але що відбувається, коли грішник не здатний задовільнити цю основну вимогу? Що відбувається, коли грішника так паралізував, засмоктав гріх, що він не може виконати висунуті вимоги?

І ось Лютер почав приймати погляди Августина, стверджуючи, що людство настільки зв’язане своєю гріховністю, що воно не в стані само звільнити себе без особливого Божого втручання.

Ілюстрацією цього є особисте свідоцтво Лютера: «Я був добрим монахом і зберігав свою обітницю так строго, що міг би сказати, що якщо якомусь монаху і дано було за допомогою монашеської дисципліни досягнути небес, то цим монахом був я. Всі мої брати по монастирю могли підтвердити це… І все ж моя совість не давала мені впевненості, і я завжди сумнівався і говорив: «Ти це робиш не вірно. Ти не достатньо розкаявся. Ти це випустив зі своєї сповіді». Чим більше я намагався виправити невпевнену, слабку і неспокійну сровість людськими традиціями, тим більше я ставав невпевненим, слабким і занепокоєним».

А думка про «праведність Бога» перетворилась для Лютера в загрозу. Вона означала лише засудження і покарання. Песимізм цих роздумів привів його до сумніву у власному спасінні. Для Лютера, як і для багатьох інших його сучасників, корінним питанням людського існування стосувалось того, чи можна досягнути спасіння. Нам, євангельським віруючим, трудно сьогодні зрозуміти таку затурбованість, але це була духовна реальність християнського суспільства того часу.

Потім – щось сталось. Сталось те, що повністю змінило погляди Мартина Лютера на життя і спасіння. В кінці життя, згадуючи перейдене, він писав: «День і ніч я роздумував над смислом слів «Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: «А праведний житиме вірою», і став розуміти, що «правда Божа», якою живе праведна людина є даром Божим (віра) і, що ці слова – «правда Божа з’являється» відносяться до пасивної праведності, згідно якої милостивий Бог оправдує нас по вірі, як сказано «праведний житиме вірою».

Як бачимо, відбулась радикальна переміна. Спочатку Лютер вважав, що умовою оправдання є людські зусилля, труди, щось, що грішник повинен був звершити, виконати перед тим, як він буде оправданий. І ось він розповідає, як він відкрив «нове» значення цієї фрази – праведність, яку Бог дає людині. Іншими словами Бог Сам виконує умову. Бог милостиво дарує грішнику те, що від нього вимагається для оправдання.

Вчені єдині в тому, що це фундаментальне переосмислення сталось десь в 1515 році.

Для кращого розуміння різниці між цими двома підходами, приведемо наступну ілюстрацію. Припустимо, ви знаходитесь у в’язниці і вам запропонована воля ціною величезного штрафу. Ця обіцянка дійсна, і одразу, як ви виконаєте умову, вона буде виконана. Більшість католицьких богословів стояли на позиції, яку напочатку розділяв і Лютер, що у вас є необхідні засоби, але вони десь заховані. А так, як ваша воля коштує незрівняно більше, вам пропонується вигідна угода. Але Лютер почав розділяти погляд Августина – грішне людство просто не має необхідних засобів, щоб виконати цю умову. Отже, можна сказати, вертаючись до нашої аналогії, що Августин і Лютер працювали над думкою, що у вас немає грошей, і обіцянка волі має мало значення у вашому положенні. Тому як для Августина, так і для Лютера добра звістка Єангелії заключалась в тому, що вам даються необхідні гроші, щоб викупити вашу волю. Іншими словами, умова викона за вас кимось іншим. Те, чого ви не маєте, забезпечується для вас кимось іншим. Отже, погляд Лютера полягав в тому, що Бог милостиво помагає грішнику досягнути оправдання.

Що це означає для нас? Бог Євангелії не є лише суворий Суддя, Який нагороджує людей по їхнім заслугам, а милосердний і милостивий Бог, Який дає грішникам те, що вони не змогли б ніколи досягнути власними зусиллями. І покаяння є тоді результат благодаті, а не його умова.

Але це не є чимось принципово «новим» і «відкритим» Лютером. Слова «новий» і «відкритий» беруться в лапки тому, що ще в V ст. їх також «відкрив» Августин – але врешті й головне тому, що це є доктрина всього Нового Заповіту.

Нема тому сумніву, що для протестантів доктрина оправдання вірою є висхідним пунктом всього богослов’я, навколо якої крутяться всі остальні догми.

Ось тепер давайте повернемось до віттенберґських подій жовтня 1517 року. В 1513 папський трон зайняв Лев Х, про якого, на відміну від двох його підступних і жорстоких попередників, йшла слава, як про одного з найосвідченіших і вчених людей свого часу. Саме йому представив Мікеланжело досконалий проект побудови базилики святого Петра в Римі. Але будова цього велетенського собору поглинала величезні суми грошей, яких ставало в папській казні все менше й менше.

І ось вирішенням всіх фінансових пробем, пов’язаних з будовою, судилося стати індульгенціям. Індульгенція (від лат. – милість) – папська грамота, яка свідкувала про відпущення як вчинених так і ще не вчинених гріхів, яка видавалась за гроші, або за особливі заслуги перед церквою. Але на початку продажа індульгенцій базувалась на ідеї про вдячність грішника за прощення гріхів. Жертвування грошей було результатом, а не умовою прощення. Вона була зовнішньою частиною покаяння, але не звільняла від гріхів. Проте з часом в церкві індульгенція перейшла і на само відпущення гріхів. На час Лютера люди повірили, що індульгенція є швидким і зручним способом здобуття прощення гріхів. Цьому особливо сприяли торговці індульгенціями та їхні патрони, які були зацікавлені в якомога більшій продажі індульгенцій.

По всій Європі були розіслані папські посланці. Вони везли з собою грамоти, які містили, згідно проповіді продавцій і загальній думці населення, прощення.

В Німеччині особливим успіхом користувався красномовний домініканський монах Йоган Тецель. В містах його зустрічали з великою шаною. Вулиці прикрашались прапорами, і довгі ряди процесії з монахів і монахинь проносили жадані сувої з вигуками: «Купуйте! Купуйте!» Більш освідчені люди обурювались, але ніхто не смів в голос протестувати проти такого зловживання.

Знаменитий домініканець виступав на колесниці, тримаючи в руках великий червоний хрест, який згодом підносився на вівтар. Перед ним на оксамитовій подушечці несли папську буллу. Тепер Тецель виходив на кафедру і починав проповідь, вияснюючи дієвість індульгенції. Ось так, приблизно, звучала його проповідь: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Знай, весь християнський народе, що нині тут у тебе Рим і що Церква ця є Церква св. Петра, і цей хрест має точно таку ж силу, як той, на якому був розіп’ятий Христос. Поспішайте ж, поспішайте, не замешкуйтесь придбати відпущення гріхів за малу ціну! Індульгенція – це прекрасний і дорогоцінний дар Божий. Ось вони, ось – спасаючі перепустки; з ними пройдете смертельний смуток і ввійдете в солодкий рай, – вказав він на стіс пергаментних листків у підніжжя хреста. – Вся благодатна сила Страстів Господніх заключена в кожному з них, і ця сила така велика, що не лише живих, але й мертвих спасає… Раптом він, притопуючи ногами, заспівав:

«Дінь-дінь-дон! Дінь-дінь-дон!

Як тільки в горняті монета задзвенить –

Душа одразу з вогню до неба полетить!»

«Я володію, – продовжував він, – більшою владою, як апостол Петро, бо спасаю Відпущеннями моїми більшу кількість душ, як Петро… Сила відпущення така, що могла б спасти і того, хто зганьбив би Пресвяту Діву Марію».

Ось такі легкі, навіть незначні умови досягнення оправдання. Не потрібно зусиль, купи – і вічність за тобою. Навіть жебрак, назбиравши монеток, купував папір, який ґарантував відпущення.

При першій появі Тецеля, Лютер, в розмовах з близькими і друзями висловлював своє обурення з причини такого жахливого торгу людськими гріхами. Але чим ближче підходив домініканець до його міста, тим явнішим ставав протест Лютера. Влітку 1517 року Тецель з’явився в Ютерборзі, що за 4 милі від Віттенберґу. Коли Лютер побачив, що його прихожани почали бігати до Тецеля за покупкою індульгенцій, то повважав за свій обов’язок протестувати. Він почав в проповідях доказувати народові, що відпущення гріхів дається тільки тим людям, які щиро розкаялись і живуть згідно Божих заповідей, і що краще дати гроші вбогому як платити за індульгенції. Лютер почав говорити про це скрізь: в університеті, в монастирі, в приватних розмовах. Поміж тим багато прихожан повертались назад з індульгенціями і на привеликий жах Лютера об’являли йому на сповіді, що не хочуть змінити свого способу життя. Коли ж той відсилав їх без ствердження Божого прощення гріхів, вони зсилались на папські дозвільні грамоти і скаржились Тецелю. І ось, бачачи, що проповідь мало помагає, а прямий обов’язок пастора вимагав негайного втручення в це зло, Лютер формулює всі думки проти зловживань індульгенціями і зокрема діяльності Тецеля на папері і викликає всіх на диспут з приводу цього. Свою позицію він виклав у 95 пунктах – тезах. І напередодні свята Всіх Святих, 31 жовтня він прибив їх на дверях храму. Ось деякі з його пунктів:

1. Господь і Вчитель наш Ісус Христос, кажучи: «Покайтесь…», заповів, щоб все життя віруючих було покаянням.

32. Навіки будуть засуджені зі своїми вчителями ті, які повірили, що за допомогою відпускних грамот вони здобули спасіння.

33. Варто особливо стерегтися тих, котрі вчать, що папські індульгенції- це безцінний Божий скарб, за допомогою якого людина примирюється з Богом.

36. Кожен християнин, який щиро розкаявся, отримує повне звільнення від покарання і вини, яке приготовано йому навіть без індульгенцій.

37. Кожен правдивий християнин, і живий, і мертвий, приймає участь у всіх благах Христа і Церкви, які даровані йому Богом навіть без відпускних грамот.

43. Повинно вчити християн: хто подає вбогому або позичає потребуючому, поступає краще, як той, хто купує індульгенції.

45. Повинно вчити християн: той, хто, бачачи вбогого і, нехтуючи ним, купує індульгенції, не папське отримає прощення, але накличе на себе гнів Божий.

62. Правдивий скарб Церкви – це пресвяте Євангеліє про славу і благодать Бога.

63. Але воно заслужено дуже ненависно, бо перших робить останніми.

64. Скарб же індульгенцій заслужено дуже любимо, але останніх робить першими.

65. Отже, скарби Євангелії – це сіті, якими перш за все виловлюються люди від багатств.

66. Скарби ж індульгенцій – це сіті, якими сьогодні виловлюються багатство від людей.

67. Індульгенції, які, як проголошують проповідники, мають «вищу благодать», по правді такі, бо приносять прибуток.

68. В дійсності ж вони в найменшій степені можуть бути зрівняні з Божою благодаттю і милосердям Христа.

77. Стверджувати, що святий Петро, якщо би був папою, не міг би дарувати більше благодіянь, – хула на святого Петра і папу.

79. Стверджувати, що пишно поставлений хрест з папським гербом рівносильний хресту Христа, означає богохульствувати.

94. Належить закликати християн, щоб вони з радістю прагнули слідувати за своїм головою Христом через покарання, смерть і пекло,

95. І більше сподіватися багатьма скорботами зійти на небо, ніж безтурботним спокоєм.

В своїх тезах Лютер доказує, що покаяння вимагає внутрішнього переродження людини, і що всякий зовнішній знак примирення з Богом у вигляді грошової жертви не дійсний. Кожна людина, яка щиро розкаялась, отримує повне прощення і відпущення гріхів і покарань без індульгенцій, завдяки єдиній милості Бога. Єдиним же скарбом церкви є Свята Євангелія.

Отже, той Лютер, який в жовтні 1517 року оприлюднив свої 95 тезів, вже мав ті погляди, які він пізніше поклав в основу своєї програми реформ. В цих тезах була вперше в духовній історії Європи з кристальною ясністю виражена думка про індивідуальну відповідальність людини за свої вчинки. До того це робила церква. В «Диспуті» Лютер зовсім не виступає проти римської церкви і папи, навпаки, він вигороджує папу, вважаючи, що він не знає що роблять його посланці, що проповідують. Задача Лютера – звернутись до совісті кожної людини, нагадати, що перед Богом вона стане без будь-яких прикрас, а такою, якою вона є. Гаряча проповідь Євангелії, як основного скарбу Церкви свідкує про те, що Лютер прагнув вернути християнську Церкву до її основи, до чистоти ідей і життєвої практики раннього християнства. Кажучи іншими словами, він відважився серйозно заговорити про дійсну віру, про віру, якою житиме праведник.

Але відповідь з Риму не забарилась. Він прикликався на суд, щоб тримати відповідь за «лжевчення» і повинен був відректися від 46 з 95 тез. Йому ж приписують такі слова, сказані на Вормському сеймі: «На цьому стою – і не можу інакше!»

Що було далі? В 1520 році він опублікував три трактати, які ще більше укріпили його репутацію як богослова реформатора. В «Зверненні до християнського дворянства німецької нації» Лютер пристрастно закликав до реформації церкви, бо, як в доктрині, так і в практиці церква XVI ст. відійшла від Нового Заповіту. Надхнений успіхом цієї праці, Лютер написав наступну: «Вавилонське полонення християнської церкви». В цьому сильному творі він висловлює думку, що Євангелія стала полонянкою офіційної церкви. Середньовічна церква, стверджував він, опутала Євангелію цілою сіттю священнослужителів і таїнств, вона стала господаркою Євангелії, тоді, як повинна була б бути її служанкою. Ця думка була далі опрацьована в « Свободі християнина», в якій Лютер досліджував значення доктрини оправдання вірою для християнського життя.

А тим часом, у вересні 1520 року, прибуло папське послання – булла, згідно якої твори Лютера підпадали під спалення, він віддавався сатані – якщо на протязі 60 днів не звернеться до папи з мольбою про прощення.

А що Лютер? – Він уже вирішив. 10 грудня того ж року, біля міських воріт Віттенберґського замку в присутності професорів, студентів і жителів міста, папська булла, яка не раз скидала з престолу гордих королів і присуджувала до спалення сміливих бунтарів була знищенна вогнем під захоплені вигуки зібраних. Це був акт повного розриву з Римом, сповіщений всьому світові.

Віттенберґське ж вогнище розпалило в серцях такий вогонь, який не міг вже бути погашений. Свідченням цього є також ми – церква, зібрання святих, які поклоняються Богові в дусі і правді.

Література

1. Лютер М. Диспут о прояснении действенности индульгенций. Спб., 1996.

2. Маграт А. Богословская мысль Реформации. Одесса, 1994.

3. Маграт А. Введение в богословие (рукопис).

4. Миллер А. История христианской Церкви. GBV, 1994, Т.2.

5. Порозовская Б. Мартин Лютер, его жизнь и реформаторская деятельность. Спб.,1994.

6. Христианство. Энциклопедический словарь. М., 1995, Т.2.


На цю, відому в народі пісеньку, Лютер відповів 27 тезою.

Це не є дослівним цитуванням проповіді Тецеля, але передання основного змісту її згідно документів. Див.: 95 тез Лютера; в них можна знайти ряд положень першого.

Деякі історики сумніваються в автентичності цієї фрази.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *