ХРЕЩЕННЯ РУСІ: ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА
Тези до виступу на круглому столі «Роль християнства у житті українського народу» (присвячений відзначенню 1025-річчя хрещення Київської Русі, КМДА, 23.07.2013.)
Як уже було зазначено, ювілей хрещення Русі – це значна подія у православному світі. Я погоджуюся з цією тезою, але все ж стверджу, що це визначна подія не лише у православному світі, але й для усіх християн. Адже значення та вплив хрещення Русі виходять за конфесійні рамки. Коли мій прадід та його батько слухали баптистського проповідника і його пояснення Христової Євангелії то вони уже знали про Ісуса Христа та його смерть, про Бога Отця та про рай з пеклом. І те, що і в їхньому селі, як і в усьому повіті, швидко виникали баптистські громади має прямий зв’язок з хрещенням 1025-літньої давності. Вони знали про триєдиного Бога, але шукали зрозумілішого пояснення рідною мовою та життєвого прикладу, який би узгоджувався з тим, що вчило Писання. І навіть те, що українські (як, до-речі, і російські та білоруські) баптисти та їхні церкви відрізняються від їхніх західних братів також пов’язане з володимировим хрещення, адже ми розвивалися на його ґрунті.
Роздуми над темою круглого столу про роль християнства в житті українського народу привів мене до простого зрівняння – чим рік 988 відрізняється від 2013 року?
Багато чим, але точно не проблемами. Князю київському було не просто з боярами, з племінною знаттю, з розбудовою країни. Особливо коли займався реформами – адміністративна, військова, врешті перша релігійна. Але всього того було мало для добра і єдності, для успіху та процвітання найсхіднішої на той час європейської держави.
Також не відрізнявся і проблемами людей, адже вони ті ж – бідність та хвороби, корумпованість та жадібність, безправ’я та беззахисність, насильство та пограбування. Особливо зауважу про ті ж проблеми у родинах: подружня не вірність, розлучення, співжиття до шлюбу.
Але коли київський князь отримував якесь «просвітлення», то нова реформа одразу вступала в дію і робилася загально національною. Таким чином, князь своєю волею не без підтримки як деяких високо посадовців, так і певної кількості киян робить епохальний поворот – хрестить спочатку киян, які, на відміну від сучасних, мали тоді направду зайти у воду, а згодом десь швидше, а десь повільніше і решту своєї держави. Він своїм прозрінням і вольовим рішенням вводить новий релігійній порядок, зраджуючи вірі батьків.
ОДИН КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ, ЯКОГО ЗГОДОМ НАЗВУТЬ І ВЕЛИКИМ, І СВЯТИМ, І РІВНОАПОСТОЛЬСЬКИМ МІГ ХРИСТИЯНІЗУВАТИ ВСЮ КРАЇНУ. Князь Володимир не унікальний – так до нього зробили князь болгарський і польський, князі германців, франків та готів. А ще на п’ять сторіч раніше князь вірменський. ЦЬОГО СЬОГОДНІ НІЯКОМУ КНЯЗЮ І НАВІТЬ ПРЕЗИДЕНТУ НЕ ПІД СИЛУ. Ось чим відрізняється рік 2013 від року 988.
Це очевидний факт: хрещення Київської Русі перемінило, переформатувало наш народ і це насправді важко осмислити в усьому обсязі. Зміни, які відбулися з нехай “політичним” і навіть частково примусовим приходом християнства значні й очевидні. Вони зачіпають повільний вихід народу з демонічного поганства та утвердження віри в одного живого Бога-Творця. Об’єднання навколо такої віри допомагало формуванню з розрізнених і ворожих племен однієї держави. Саме християнська віра принесла слов’янам “братерське” відношення до людини з іншого роду чи плем’я, бо до того це були вороги. Важливо сказати про суттєве оздоровлення моралі, з’явилося розуміння християнської чесноти, зародилася та розвинулася писемність і освіта як така. Наш народ (як і російський та білоруський) з його ментальністю та творчістю, з кращими та гіршими рисами сформувався саме під впливом того хрещення 1025-літньої давності.
Що маємо сьогодні? –
Повернення до поганства – українці у великій кількості лише формально християни. По суті своїй вони погани, і то переконливі. Це виявляється у всіх сферах життя – від релігії до бізнесу, від сім’ї до мовлення. І Перун тут ніпричім. Той, втоплений ще за Володимира божок, нікому уже не поможе і не пошкодить. (Маємо іншого божка, ідол якого височіє в самісінькому центрі Києва – Леніна, наслідки релігії якого до тепер одурманюють наш народ – якби його десь щезнути).
Серед усіх лих нашого часу вихоплю проблему сім’ї – вона сьогодні в небезпеці. Кількість розлучень, злочинів на статевому ґрунті, дошлюбне і позашлюбне співжиття зашкалює. Існує проблема величезної кількості сиріт! А як щодо дітей, які позбавлені уваги батьків і яких формує вулиця, а згодом тюрма?
ОСЬ ЧИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ 2013 рік від 988 – нам не допоможуть ні пан Президент ні Верховна Рада. Швидше пошкодять – лише в цьому році зусиллями уряду та Верховної ради були неодноразові спроби прийняти закони і положення, які прирівнюють статеве збочення до традиційної сім’ї. Тим самим руйнують не лише інститут сім’ї як такої, але й церкву. Ні, вони не допоможуть рятувати ні сім’ю, ні церкву, ні мораль. Вони не зупинять процесу секуляризації – це і не їхня справа. Не зупинять і модерного та глобального процесу опоганення. Тобто, християнство в Україні у 2013-тому на відміну від 988-го знаходиться не у процесі зростання кількості та впливу, а в процесі зменшення як кількості, так і впливу на суспільство.
Який виклик, з огляду на минуле і сьогодення стоїть перед християнськими конфесіями?
1. Ми, українці, носимо якусь дивну, ще в давнину прищеплену вдачу, яка стала частиною нашого менталітету – якщо він, сусід, не такий як я, то він чужий. Християнству це не властиво, а тому це ще або слов’янське дохристиянське, або ж прищеплене кимось свідомо і цілеспрямовано. Чому мені сьогодні, баптисту у шостому поколінні, потрібно доказувати, що я нормальний українець і свій, і що протестанти в Україні вже 500 років, а моя конфесія – понад 150? Отож усвідомлюючи сучасні виклики і небезпеки, християнські конфесії потребують зважитися на ВИЗНАННЯ. Визнання того, що українське християнство – то багатокімнатна квартира, яку, як говорив видатний апологет і англійський класик Клайв С. Льюіс кожен влаштовує згідно зі своєю історією та традицією. І так має бути, адже визнання не применшує і тим більше не заперечує власний шлях та розвиток. Сьогодні християнському поступу в Україні шкодять як внутрішня ворожнечість серед розділених православних та протестантських конфесій так і міжконфесійне протистояння на місцях. Колись учні вимагали від Ісуса, щоб той заборонив іншим діяти “бо він з нами не ходить. Ісус же йому відказав: Не забороняйте, бо хто не проти вас, той за вас!” (Вiд Луки 9:49,50). Сьогодні нам потрібна відкритість усієї української християнської спільноти перед лицем виродження християнських цінностей і самого християнства.
2. Християнські громади потребують найсерйознішим чином віднестися до виховання своїх вірян. Ми, християни, не можемо претендувати на право мати голос у суспільстві, якщо самі не будемо прикладом. Вбогість християнського свідоцтва в Україні пов’язана з особистим невіґлаством та недостойним життям вірян. Сьогодні неабияк зростає актуальність старої народної приказки: «Який піп такий і прихід». Життєвий приклад відритого та побожного життя помісного священства має бути розділений з громадою. Церковна кафедра, як і тисяча років тому, має стати місцем духовного навчання та виховання: про подружню вірність і посвячену працю, про чесне заробляння і жертвування, про активну позицію і особистий розвиток. Сьогодні голос християн приглушений їхнім негідним свідоцтвом – тому лише духовне оздоровлення вірян насправді збільшить авторитет церкві та надасть її посланню силу.
3. Церква потребує “піти” у суспільство – ногами своїх вірян та духовенства і служити місту й селу. Сьогодні ми є свідки скорочення кількості людей, які відвідують церкви. А тому зовнішня духовно-просвітницька і соціально-гуманітарна праця в українському суспільстві має стати пріоритетним для конфесій. Окремої і найпильнішої уваги вимагає і найвразливіша частина нашого суспільства – сім’я: чоловік і дружина, діти, підлітки і молодь, люди похилого віку і з особливими потребами. А тому саме церква має стати ініціатором створення за державної підтримки творчих центрів для дітей і молоді, консультаційних центрів з питань сім’ї і материнства, реабелітаційних центрів для алко-нарко залежних та інвалідів.
А ще церква, виходячи з попереднього, повинна мати своє ясне послання до суспільства, де чимало громадян називаються християнами. Так робили проповідники часу князів Володимира та Ярослава: вони сильно били по таких вадах уже охрещеного суспільства, які видавалися їм найбільше ганебними: легкі розлуки, співжиття без шлюбу, багатоженність (це не старий гріх – сьогодні він присутній в іншій формі). Дуже часто й енергійно вони виступали проти пияцтва, яке було дуже поширене особливо у вищих верствах. Цінною була боротьба з суворістю і немилосердністю. Тодішні проповідники гостро виступали проти злочинності на всіх рівнях, надто високих процентів, проти торгівлі невільниками.
Спільні зусилля усіх християнських конфесій задля зміцнення і розвитку інституту сім’ї у її євангельському розумінні як єдність одного чоловіка і однієї жінки, задля духовного і морального розвитку вірян, задля просвітництва та добродійства серед суспільства буде слугувати як зросту Церкви, так і добру усьому нашому українському народу.
м. Київ
23.07.2013