Справжнє поклоніння: дух чи традиція?
Роздуми над четвертим розділом Єв. від Івана
Де потрібно поклонятися – найперше питання жінки яка побачила перед собою 
пророка/духовного спеціаліста (як вона подумала).
Сучасний еквівалент цього питання не “воцерковлених” мирян – а яка віра правильніша – це у кращому разі. Гірший варіант – я роблю “як всі” і тому це вірно.
Чомусь в усі часи надважливе питання багатьох віруючих людей це питання ФОРМИ (місце – гора чи Єрусалим). Можливо насамперед тому, що воно опирається на ТРАДИЦІЮ (отці). Ісус, відповідаючи жінці, переводить тему з форми і навіть традиції на… Що Господь і Бог Ісус ставить в основу справжнього поклоніння?
Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. (?Вiд Iвана? ?4?:?24?)
Ісус підкорює питання форми головному питанню – ХТО ОБ’ЄКТ поклоніння. Тобто, від того, ХТО-ВІН-ТАКИЙ, залежить форма.
А Він, наш Господь, Бог Творець і Отець Спасителя відкривається як Дух. Відповідно і форма поклоніння – “в дусі”. Це як – ймовірно вас як і мене не раз зачіпала така відповідь Ісуса? По перше: те, що Бог відкрився як Дух, визначає що Він не зв’язаний з жодним місцем (Дух дихає де хоче – ось чому у Писанні дух і вітер описані одним і тим же словом) і він не піддається жодному візуальному відтворенню. Будь яка спроба ‘прив’язати’ чи зобразити Дух буде одразу способом не поклоніння Богові, але применшенням і приниженням Всемогутнього, а отже порушення другої заповіді.
Ми ‘повинні в дусі вклонятися’
Якщо немає зв’язку з жодним місцем і немає ніякої наочності ми попадаємо у глухий кут. Традиція пов’язує нас і з місцем і з образом. То це що – Богу наші храми і Доми молитви не потрібні? Саме так – вони потрібні нам, бо зручно мати для зібрання громади власну й найкраще адаптовану споруду. А те, що збираючись у ній ми поклоняємося – на це жодним чином приміщення не впливає. Це добре розуміли перші покоління євангельських віруючих, бо збираючись у дома чи у лісі, у стодолі чи в полі вони зосереджувалис на Бозі і Спасителеві. Євангельському християнину варто утікати від наголосу на особливих і спеціальних місцях, оскільки вони перетягують на себе увагу з Бога – Головного і Єдиного Об’єкта поклоніння. Ось чому ап. Павло дуже однозначно заперечує ‘освячені’ місця поклоніння:
Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все. (?Дiї? ?17?:?24-25?)
Зважте, це говорить той, хто ріс на традиції унікального храму живого Бога (можливо апостол знав, що ще не довго залишилося…). Як служити “без рук” і поклонитися Богові “без храмів”? Очевидно – в дусі та правді. Тобто скрізь і так, як це робив Ісус. А ще нам важливо, що в Євангеліях, правда персоніфікована – ось чому Ісус промовчав на питання Пилата – Істину варто побачити, почути і піти за нею.
Поклоніння “в дусі” – це мій вибір, моє розумове рішення, моє бажання думати про Бога, молитися Йому, зосередити на Ньому усю мою надію й очікування, читати про Нього, говорити про Нього. А також виявляти думками/словами/вчинками мою глибоку повагу, пошану, яка може переходити в здивування і навіть захоплення. Для цього я приділяю час/зусилля/кошти.
Коли Ісус вчить про молитву (Проповідь на горі – Матвія 6) то вказує на важливий урок сокровенності – коли я маю аудієнцію з Богом то більше нічого і нікого нема і бути не може. Бо правдива зустріч з Богом має на увазі мою стовідсоткову в безроздільну увагу на Богові одному.
Поклоніння “в дусі” і спільне богослужіння
Як можна, в такому разі, поклонятися Богові “в дусі та істині” на спільному богослужінні, на домашній групі, у колі родини?
Що можу сказати впевнено так це те, що фізична присутність у колі/групі/церкві не робить мене автоматично поклонником Богові. Взагалі. Але з іншого боку спільне поклоніння може мене ‘підштовхнути’, надихнути, навіть навчити і скерувати мої думки до Бога. І все ж правдивим поклонником, якого шукає собі Господь я буду лише коли ‘у дусі’ вирішу/захочу/приєднаюся до богопоклонників, зосереджуючись на Господеві Ісусові.
Поклоніння Ісуса
Своїми прижиттєвими прикладами Ісус більше як яскраво відкрив правдиве богопоклоніння (бо і вчив Він лише те, що Сам чинив).
- Серцевину Ісусового поклоніння Богові складав час самоти на горі, у самотньому місці, в пустелі. Одним словом – усюди, де було самотньо. Ми як слід не знаємо ні про позу, ні про тривалість, ні про зміст тих розмов – БО ЦЕ СОКРОВЕННА ЗУСТРІЧ. Важливо врахувати що тут знову не форма важлива – а суть – зустріч зі Всемогутнім Батьком. А решта справа розуміння і віри того, хто молиться.
- Коли Ісус привселюдно вчив і годував, докоряв і розповідав, зціляв і служив Він вказував на Небесного Отця як на Єдине джерело любові, милосердя та сили, вказував як на Верховний Авторитет, як на Того, Кого Одного волю він, Ісус, виконує. Ось це правдиве поклоніння – глибоке, сховане поклоніння ‘в дусі’ життєвими справами і словами стає очевидним. А воно (поклоніння) не може не стати очевидним усім – внутрішні життєві стержні (поклоніння – базовий з усіх) опреділяє життєвий стиль/мову/смаки/дії.
- Підкреслю ще одне вираження Ісусового поклоніння – Він жив і діяв цілеспрямовано – тотально підкорюючись волі Отця в усіх діях, рішеннях, словах і чудах. Це не дивина – кожним рухає те, чим/ким він захоплений. “У що хто залюбився, в те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є тим, де серцем сам.” (Григорій Сковорода. Наркіс. Розмова про те: Пізнай Себе).
- Ісус ніколи не нехтував спільним/храмовим/синагогальним богослужінням/богопоклонінням. Більше за це – прошу звернути увагу на те, що Він був їх активним учасником! Він публічно читав з Тори, коли міг читати. Він учив, коли міг учити. Він свідкував навіть тоді, коли це було небезпечно. А ще Ісус міг ‘навести порядок’ у богослужбовому приміщенні.
- Люди, які оточували Господа, які спостерігали за Його словами і діями також починали захоплюватися Богом Ісуса. Євангелист Лука двічі підкреслює: “А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!” (?Вiд Луки? ?7?:?16?) “І всі дивувалися величі Божій!” (?Вiд Луки? ?9?:?43?)
Повертаючись до питання самарійської жінки – ДЕ потрібно поклонятися, вслухаймося у Ісусову відповідь. Вона відвертає нас від питання форми (де) до питання суті – ЯК – в дусі та правді. Тут ми розуміємо, що наша грішна людська природа рівнозначно атеїстична – бо не хоче слухати Бога і релігійна – бо постійно ми намагаємося щось для чи ради Бога зробити. І винаходимо/продукуємо/розвиваємо і передаємо наступним поколінням практики і традиції які не так святі, як старі, сенс і значення яких або втрачений, або не зрозумілий. Кожен, хто шукає Бога, має перейти від питання форми до самої суті поклоніння. Ісусова ж наука про поклоніння важка бо дуже проста – поклоняйся Богові (в дусі) скрізь, бо Він скрізь, і роби це (в істині) як Він показав в Ісусі.
Окреме слово про традицію
Відчуваю що маю пояснити: поняття “традиція” у не зовсім позитивному сенсі я використовую у двох випадках. По-перше, коли мова йде про звичку і, по-друге, коли думаю про неосмислену, механічно засвоєну спадщину.
Бо насправді древні мали видатний досвід спілкування з Богом. І це буде неоправдана гордість вважати своє і попереднє покоління корифеями богошукання і богопоклоніння. Тому настійливо рекомендую читати та наслідувати кращі духовні поради і духовний досвід насамперед у мужів і жінок Біблії – Мойсея, Анни, Давида, Даниїла, Марії, ап. Павла. А тоді звертатися обов’язково до Августина, Бенедикта, до середньовічних монахів з їхнім молитовним досвідом читання Писання “Lectio Divina”, до Томи Кемпійського, до досвіду Лютера і Кальвіна, Джона Буньяна.
Навіть не знаю де гірше заблудження – механічно слідувати древнім, чи повністю їх іґнорувати? Як баптист баптистам, – то останнє… Але хто має досвід з неосмисленою традицією, і духовне життя йде по давно прокладеній колії без поглиблення і розвитку той потребує ступити на нову територію – поклоніння в дусі та правді.