ЕНТУЗІАСТИ БІБЛІЙНОГО СЛОВА

…ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа,

навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів.

Єв. від Матвія 28,19-20

Важко переоцінити вагу останнього заповіту Ісуса, який Він залишив своїм учням, та й церкві в цілому. „Навчити всі народи” – то була, є і залишається аж до повернення Господа Ісуса одна з головних місій Церкви. Це доручення зрозуміли і виконали апостоли сповна, як і перша церква. Оглядаючись на історію християнства, можна сміло ствердити, що навіть в часи глибоких криз та заблудження знаходилися мужі вірні останньому заповітові нашого Господа, які несли Добру звістку народам, які були в духовній темряві.

„Віра від слухання, а слухання через Слово Христове” – стверджував апостол Павло в своєму листі до римлян. Виконання волі Ісуса було неможливе без „Слова Христового”. Тому християни, свідомі повеління Ісуса й виконуючи Його доручення вбачали за справу першочергової важливости переклад „Слова Христового” – Святого Письма на мову того народу, якому вони звіщали Євангелію. „Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!”- це знову говорить апостол, місіонер поган, проповідь якого ширилася від Близького Сходу до Європи. І ось в ІV столітті Ієронім робить всьому латиномовному світові безцінний подарунок – переклад Біблії латинською мовою. В тому ж четвертому столітті відбулося масове навернення вестготів в християнство. Це сталося завдяки подвижницькій праці Вульфіли (311-383), батько якого був гот. Він винайшов готську азбуку і переклав книги Святого Писання на готську мову. Те ж саме через п’ять сторіч зроблять солунські брати – Кирило і Мефодій – місіонери слов’янських племен: щоб перекласти Біблію та інші богослужбові книги слов’янською мовою розробляється азбука, кирилиця, яка є основою мов тих народів, серед яких проповідували брати. У міру того, як середньовічне християнство віддалялося від духу і вчення Писання та першоапостольської церкви Писання не просто перестали перекладати мовою нових християнізованих народів – його взагалі вищі церковні чини заборонили читати. Так в 1229 р. в Тулузі відбувся дуже важливий синод, який заборонив мирянам мати Писання, і особливо засудив переклад Біблії на національні мови. Результатом стало те, що колись прорік ізраїльський пророк Осія: „А народ без знання загибає”.

Але вірні останньому заповітові Ісуса, та ті, яким Дух Божий не давав змиритися з духовним занепадом своїх народів через відсутність „Слова Христового” бралися за пера і перекладали Біблію, часто навіть з погрозою для свого життя. Джон Вікліф (1328?-1384) був переконаний в тому, що Біблія є законом Божим і тому віх прагнув дати її своєму народові на його рідній мові. В 1384 р. текст Вульгати був перекладений на англійську мову і набув широкого поширення. Не дивлячись на суворі переслідування англійської Біблії в перекладі Вікліфа та друзів до сьогодні дійшло біля сто п’ятдесяти манускриптів.

Ще в більшій мірі прислужив Богові та своєму народові М. Лютер перекладом Біблії на німецьку мову. Без Біблії народною мовою було немислиме духовне пробудження, тай вся Реформація.

Що важливо: майже у всіх народів переклад Біблії прислужився не лише до духовного пробудження, але й до розвитку національної мови й літератури. Якщо переклад Вікліфа був важливим етапом в розвитку англійської мови, то переклад Лютера взагалі ліг в основу сучасної німецької літературної мови. Використавши народну мову в своєму перекладі Біблії, Лютер не тільки возвів її до рангу “святої” в очах простого люду, – це мало практичний наслідок – німецька була ніби виведена з підпілля, з неуцтва, простолюдництва і возведена на достойне місце. Нею таки можна творити літературу, нею можна співати. Тому вплив Лютера не обмежується лише мовою, а поширюється і на літературу і на музику. І не даремно на лютеровій Біблії виховувався Гете. Добре, коли нація має людей, які задля поступу жертвують собою (переклад Біблії став однією з причин посмертного спалення Вік ліфа). Їхня відданість та слухняність Богові зробила їх не лише місіонерами й просвітителями своїх народів, але й пророками. Бо те, що вони чинять кладе свій відбиток на багато з того, що прийде в майбутньому.

З цього короткого історичного екскурсу варто зробити ще одне спостереження – виконання Великого доручення Ісуса, яке полягало в проголошенні Доброї звістки також шляхом перекладу Писання на народну мову було тернистим шляхом, сповненим небезпек, заборон, гонінь та навіть вбивств.

Цей тернистий шлях чекав також і на перший український переклад Біблії, зроблений спільними зусиллями П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуй-Левицького, століття якого випало нам бути свідками.

Щоб глибше зрозуміти вагу того, що зробив Куліш варто поглянути на мовну та видавничу ситуацію в тодішній російській імперії, частиною якої була наддніпрянська Україна.

У Росії протягом трьохсот років вийшов ряд указів і циркулярів проти української мови, яку в кінці XIX ст. називали “наречієм пастухоф і свінопасоф”. Ще Петро I в 1720 р. заборонив книгодрукування українською мовою. Катерина II заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. У 1769 р. появився Указ Синоду Російської церкви про вилучення у населення українських букварів. Згідно сумновідомого розпорядження міністр внутрішніх справ Росії Валуєва (1862 р.) заборонено українські недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: “ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути”. Ще жорсткішим був Емський указ (1876 р.), який забороняв писати, друкувати й перекладати українською мовою; заборонявся український правопис та навіть друкування пісень (!?).В 1894 р. знову підтверджено наказ не допускати ввозу українських книжок з-за кордону, а через рік заборонили навіть збірники, українські дитячі читанки, “хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонамЂренными”. На Київськім археологічнім з’їзді 1899 року заборонили читати реферати українською мовою. Б. Грінченко від руки писав друкованими літерами книжечки для своїх школярів, бо цензура не дозволяла друкувати.

Коли інспектор Ніжинської гімназії Пилип Морачевський (1806-1879) зробив український перекладу Євангелій, то відіслав його до Св. Синоду, просячи поблагословити до друку. Синод 14 жовтня 1860 року відповів: “Переводь Евангелій, сдЂланный Вами, или другимъ кЂмъ-либо, не можетъ быть допущень къ печатанію”. Це була неканонічна заборона українському народові читати Євангелію своєю рідною мовою, а разом з тим це був тяжкий удар по українській культурі. Варто сказати, що в Росії робилися переклади окремих частин Писання на мови народів, які населяли її – але це було не стосувалося 30 мільйонного українського народу.

Не дивлячись на синодальні заборони, стеблівський священик Семен Левицький – батько відомого письменника І.С. Нечуя-Левицького, проповідував рідною мовою. Прагнучи узаконити це, він надіслав тексти проповідей на затвердження Київської духовної академії. Однак звідти надійшла відповідь про те, що „украинское наречие недостойно церковной кафедры”.

Мусила бути свідома й відважна людина з євангельським світоглядом, яка б могла переступити через всі заборони і зробити те, без чого народ не може звати себе християнським і без чого неможливе духовне відродження. Такою людиною став

Ентузіаст біблійного слова

КУЛІШ Пантелеймон Олександрович (26.07/08.08.1819 — 02/14.02.1897) — видатний український письменник і поет, перекладач і видавець, етнограф і громадський діяч. Народився поблизу містечка Вороніжа Глухівського повіту (тепер — Шосткинський район Сумської області) у заможній хліборобській родині. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії навчався З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Але в 1841 році його навчання обірвалася – Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. З 1841 р. вчителював у Луцьку, Києві, Рівному. Під впливом М. Максимовича захопився українською етнографією та історією, працював у складі Археографічної комісії, розпочав літературну діяльність. У цей час зблизився з колом діячів, котрі відтак створили Кирило-Мефодіївське братство. З 1845 р. працював в освітніх закладах Санкт-Петербурга. 1847 р. (одночасно з іншими братчиками) був заарештований; після кількамісячного ув’язнення у Петропавловській фортеці Куліша заслано до Тули, з забороною друкуватися. Після повернення з заслання (1850) розгорнув інтенсивну наукову, літературну і видавничу (ж-л “Основа”, альманах “Хата” та ін.) діяльність. У 1863 — 67 рр. — на державній службі у Варшаві. У 1868 — 71 рр. перебував за кордоном, зміцнив давніше започатковані зв’язки з громадсько-культурними колами Галичини. Розчарувавшись у громадсько-політичній діяльності, зосередився на літературній і науковій праці, яку останні 15 років життя провадив на хуторі Мотронівці поблизу Борзни (Чернігівщина). В цей час активно працює над перекладом Біблії українською літературною мовою. Помер П. Куліш 14(2) лютого 1897 року. На цьому хуторі його й поховано.

Пантелеймон Куліш — видатний український письменник і поет, перекладач і видавець, етнограф і громадський діяч. Його творчість неймовірно багатогранна.

Куліш активно працював, особливо як прозаїк (переробив і опублікував «Чорну раду», яка стала першим історичним романом в українській літературі), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних матеріалів (у 1856 — 1857 рр. видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато зробив у справі відродження української журналістики (підготовка і видання альманаху «Хата», журналу «Основа»). Важливою віхою був вихід першого українського підручника для народу “Граматики” (1857), перший урок якого Куліш розпочав словами Псалму в шевченковому переспіві:

Чи є що лучче, краще в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Познать, не ділити?

В останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Значним надбанням у його літературній спадщині є його переклади зі світової класики. Тут йому належить одне з перших місць. Він досяг значної культури перекладу. Багато працюючи в галузі перекладу, Куліш прагнув піднести свідомість, освіту свого народу. Особлива заслуга Куліша – так звана «кулішівка», придуманий ним перший український фонетичний правопис, в якому він зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань елементи фонетичного письма в єдиний правопис і зробити його популярним через численні видання. Майже всі сучасники Куліша визнавали його найкращим знавцем української літературної мови свого часу. Визнавав це й Франко: „Куліш – першорядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів”. . Визнав це року 1899-го й Б. Грінченко, який твердив: Куліш був “наилучшимь знатокомъ малорусскаго языка, наилучшимъ стилистомъ малорусскимъ”, і пильнував про красу слова своїх творів, ніколи не занедбував форми, завжди пильнував підносити культуру своєї мови, чому форма його творів звичайно була досконала. Кулішева мова — мова високої якости, якої за його часу ніхто не тільки не перевищив, але й не досяг її. Куліш знав вагу слова, у своїй поезії часто був філологом, і все своє життя вірно стояв на сторожі цього слова, хоч і мав аж забагато ворогів, що дошкульно заважали його праці.

Його неспокійний дух наклав свій відбиток і на релігію. Не міг “гарячий Куліш” змиритися з з’єднання церковно та бюрократично-державних структур в двох домінуючих імперіях Сходу – ісламської Османської та православної Російської:

Від моря Чорного до моря Льодового…

Замовкло-вмерло спасенне правди слово,

І лжа попів і мул над ним превознеслась.

Чи не найбільше Кулішеві імпонував в духовно-релігійному плані Григорій Сковорода. Тому й з особливим натхненням написав його поетичну біографію з великим пієтетом як про людину гідну наслідування. В Сковороді Кулішеві подобалося те, що той “з Христа й його науки театрування не чинив”, тобто не ставив на перше місце формально-обрядову сторону релігії, і завжди підкреслював духовну суть живої віри.

У листі до П. Плетньова (1858) Куліш так висловлює враження від Берліна та Брюсселя: „Тут багач байдуже топче бідного, розкіш не знає меж і не соромиться лахміття, яке її оточує. А побожних книг у вікнах магазинів без числа; святі Франциски, підперезані шнурками лізуть до небес; ангели несуть туди непорочні душі, причепивши їм на шию хрестик, – і все це, як видно, порожня забава, все це ляльки для дорослих дітей, які розмовляють з Богом за допомогою молитовника, а потім виряджаються стрекозами чи кудлатими левами з сигарою в зубах біжать на ринок життєвої марноти купувати дорогі задоволення… Спадкоємці святих Францисків відмінно присипляють совість багачів містичними роздумами”. Кулішеві була чужа обрядова, фарисейську релігійність держаних церков – чи то православної, чи католицької. Його душа потребувала живої віри. Про себе Куліш говорив

“… я був ентузіастом біблійного слова.

Воно, мов розжарене вугілля,

запалювало моє серце до любові,

до дружби до своєрідного патріотизму,

патріотизму українського слова”.

Ідея перекладу Святого Письма зародилася в Пантелеймона Куліша швидше за все під впливом Кирило-Мефодіївського братства. Члени цього просвітниць братства (серед яких були Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак) глибоко шанували Писання і розуміли важливість його перекладу на народну мову. Ймовірно особливе натхнення на переклад Писання Куліш здобув від спілкування з Тарасом Шевченком, який сам робив поетичні переспів не одного Псалму. Тай сам Куліш добре знав, що в Європі багато століть люди вчилися своїй літературній мові головним чином по перекладу Біблії. Почати цю справу вдалося через вісім років після смерті Кобзаря.

У 1868 рік він залишає працю у Варшаві і переїздить до Відня, де була велика богословська бібліотека при університеті і поринає в роботу. З цією метою письменник працює над вивчення древніх мов, необхідних для перекладу. І тут Бог благословив Куліша на зустріч у Відні із земляком Іваном Пулюєм, який студіював тут фізику. Молодий вчений досконало володів давніми мовами, необхідними для перекладу.

Згодом Куліш приїжджає до Львова де друкує перші п’ять Мойсеєвих книг як додаток до „Правди” (1869), а також „Йов, переспівів Павло Ратай” В 1871 році в нього був уже готовий Новий Заповіт, і він за допомогою І. Пулюя запропонував купити його Британському Біблійному Товариству. Товариство віддало Кулішів переклад на рецензію відомому славістові Міклошичу, але той визнав переклад рішуче невдалим, бо це не був науковий переклад. Хоч частину перекладу він і робив з грецької все ж ширше користувався слов’янською. Через це Британське біблійне товариство не схвалило переклад Куліша до друку. Але він не здався – він повернувся з дружиною з Венеції до Відня і разом з Пулюєм взявся до вірного перекладу. Коли переклад дійшов до І послання ап. Петра вони вирішили перепочити від пильної і напруженої праці. Куліш поїхав на літо на хутір Мотронівку, що на Чернігівщині, а Пулюй – до родичів в Гримайлів, де мав довершити переклад Нового Заповіту, а рукопис переслати Кулішеві. Ще перед від’їздом з Відня вони надрукували окремими книжечками переклад чотирьох євангелій загальним тиражем 14 000 примірників. Далі триває процес „дозрівання”: переклад знаходиться спочатку в Куліша, згодом в Пулюя, а в 1877 році потрапив до Костомарова. Вони надіялися отримати від Костомарова зібрані кошти на друк Біблії, але оскільки це було не можливо зробити на теренах Російської імперії через указ 1876 р. то Він не захотів, щоб кошти з Фонду пішли за кордон. Тому за часткової підтримки І. Білозерського і з дозволу Куліша Пулюй друкує Новий Заповіт в борг у друкарні Товариства ім. Шевченка у Львові. Новий Заповіт вийшов 1881 року, але на жаль не набув поширення ні в Західній, ні в Східній Україні. Галицькі часописи віднеслись до появи Нового Заповіту більше як стримано, а на Схід він і не міг потрапити. Хоча один примірник був надісланий в Петербург з проханням допустити його в Росію. Але в серпні того ж року прийшла ясна відповідь, що прохання „неподлежащее удовлетворению”.

Далі тривала праця над Старим Заповітом, яку Куліш продовжив після повернення в Мотронівку (1883). На 1885-й рік переклад Біблії просунувся далеко вперед. Але все було проти “гарячого” Куліша, і на справу його життя чекала велика трагедія: 6-го листопада 1885-го року згорів Кулішевий дім на хуторі Мотронівці, а з ним згоріло багато готових до друку Кулішевих праць, в тому числі і його переклад Біблії. Загинув плід вісімнадцятилітньої праці. На щастя в різних львівських часописах друкувалися окремі частини Старого Заповіту, а Новий Заповіт був уже видрукуваний. І все ж потрібно було ще провести велетенську справу, щоб таки завершити перший український переклад Біблії. І Куліш знову прийнявся за свою всежиттєву працю, але вже не закінчив її, — закінчили І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький.

Можливо, хоч малим заспокоєнням для Куліша було те, що нарешті Біблійне товариство в1885 році погодилося купити в Куліша переклад Нового Заповіту таким, яким він був. Довгих 14 літ (з 1871 по 1885 рр.) тягнулося листування в цій справі з директором товариства в Австрії – Мілардом, поки той купив Новий Заповіт. Це допомогло погасити борг за видрукуваний тираж. В 1886 р. Біблійне товариство викупило в Куліша права на новий заповіт за 460 рублів.

Справа цього перекладу затяглася ще на 1886-ий рік, бо обидві сторони ставили нові вимоги. Біблійне товариство не хотіло ставити імен перекладачів за своїм звичаєм, але потім погодилося, що на трьох перших виданнях будуть подані імена перекладачів.

По цьому року 1887-го у Відні вийшов нарешті Новий Заповіт у виданні Британського Біблійного Товариства. Щоб більше вшанувати Книгу, її видруковано кирилицею, якою зазвичай друкувалися церковні книги. Це видання було повторене 1893-го року та інших років.

Роки 1896-й і 1897-й Куліш цілком присвятив перекладу Біблії, поспішаючи, бо почувався нездоровим. І прийшов кінець: 2(15) лютого 1897-го року Куліш помер. Помер самотнім, не закінчивши своєї важливої праці, – залишилося ще немало не перекладених біблійних книг. Так і не побачив перекладач своєї 30-літньої праці надрукованою.

Пантелеймон Куліш був свідомий значення свого подвижництва, вірив, що слово має велику живлющу силу.

У листі до Олександра Кониського від 22 грудня 1862 року Панько Куліш наголошував: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації… нехай нашим ворогам буде тяжко від нашої розумної праці!», — і закликав «стояти на тій стороні, де правда».

Куліш взявся за цей переклад щоб посприяти просвітленню свого народу, його пробудження. Для релігійний розвиток народу збігався також з розвитком освітнім та культурним. Тому він видавав і популярні книжечки для народу і підручники для шкіл. Куліш бажав, щоб український народ також мав Біблію, перекладену літературною народною мовою. Він казав, що бажає „виробити форми нашої мови на послуги мислі все чоловічій”.

Зовсім справедливо висловлюється Франко після смерті Куліша: „… хиткість Кулішеві, ота пристрасть, оте вічне шукання нових ідеалів, нових богів і нової віри лишиться характерним і навіть симпатичним об’явом його великого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути”.

Просвітив своїм розумом науку і духовність

ПУЛЮЙ Іван народився він 2 лютого 1845 року в містечку Гримайлові на Тернопільщині в родині бургомістра. 1864 вступив на богословський факультет Віденського університету. Після закінчення в 1869 одразу йде на фізико-математичну кафедру філософського факультету. Далі він поглиблює знання у Старбурзькому університеті, де захищає докторат з філософських проблем фізики. Здобувши у Вiднi звання доцента, вчений понад тридцять рокiв (1884-1916) працював професором нiмецького Празького полiтехнiчного iнституту, займав посади декана фiзичного факультету та ректора цього закладу.

Iван Пулюй стояв бiля витокiв одного iз найвизначнiших досягнень людства – вiдкриття “X”-променiв, отримав першi високоякiснi свiтлини з їх застосуванням. Всi експерименти з “X”-променями вчений проводив з вакуумними трубками власної конструкцiї. Об’єктом його уваги були також проблеми молекулярної фiзики, дослiдження властивостей та природи катодних променiв. Ним опублiковано десятки статей i брошур, всього понад 50 наукових праць.

Помер видатний вчений та громадсько-культурний дiяч Iван Пулюй 31 сiчня 1918 року у Празi, де i похований.

Свiтова наукова громада знає професора Пулюя як визначного теоретика i експериментатора, автора багатьох неординарних наукових праць, оригiнальних i цiнних винаходiв, загальновизнаного фахiвця iз спорудження електростанцiй, висококвалiфiкованого спецiалiста iз стародавнiх мов.

Працюючи у фізичній лабораторії професора Лянґа у Відні, І. Пулюй сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти, який на Всесвітній виставці в Парижі (1878) було відзначено срібною медаллю. Викладаючи на кафедрі фізики Віденського університету кінетичну теорію газів і механічну теорію теплоти, публікує ряд статей, присвячених катодним променям у трубках його власної конструкції. У 1881 році ці винаходи відзначила спеціальними дипломами Всесвітня виставка електроніки в Парижі. Успішно працює в ділянці катодного проміння. Лондонське фізичне товариство видає (1889) англійською мовою його монографію, присвячену розвиткові цієї нової електротехнічної галузі. НТШ у Львові у своїх “Записках” друкує україномовну працю, присвячену електротехніці.

За словами відомого австрійського вченого Вільгельма Формана, І. Пулюй “належить до тих, хто в другій половині XIX – на початку XX сторіччя формував світ”.

У 1896 році І. Пулюй опублікував у журналі “Доповіді Віденської Академії наук” дві статті, які стали важливими віхами в історії відкриття і перших досліджень Х-променів. Зміст цих статей свідчить, що І. Пулюй першим відкрив здатність Х-променів іонізувати газ, дослідив їхній просторовий розподіл, пояснив природу та мікроскопічний механізм їхнього утворення. Європейські історики науки визнають, що “лампа Пулюя” конструкції 1882 року підготувала ґрунт для відкриття Х-променів. Саме ця лямпа тривалий час була найкращим джерелом Х-променів для одержання якісних фотографічних променеграм. Саме з її допомогою отримано першу Х-променеграму на американському континенті. Тим часом відкриття Х-променів стало світовою славою Рентґена, а не українця Пулюя. Це одна з історичних несправедливостей щодо нашої нації.

В Івані Пулюї вражає вроджена схильність до двох сфер – до точних і водночас до гуманітарних наук. Тому наукову діяльність Пулюй поєднує з суспільною. Широко вiдома його активна позицiя щодо захисту прав українського народу, його полiтичних свобод, рiдної мови, велика органiзацiйна робота на культурно-просвiтницькiй нивi. Вчений створив фонд допомоги бiдним українським студентам, що навчалися за кордоном, сприяв вирiшенню проблем українських бiженцiв пiд час Першої свiтової вiйни. Особливо його хвилювало просвітлення народу. Цікавим видається той факт, що перший переклад та видання молитовника українською мовою (Відень, 1871 р.) робить не священник а фізик нехай і з теологічною освітою.

Коли шістьма роками по смерті Пантелеймона Куліша повний переклад Біблії вийшов у Відні коштом Британського і За граничного Біблійного товариства, дружина Куліша Ганна Барвінок, яка так опікувалася виданням усі творів Кулішевих і дочекалася Біблії, писала Іванові Полюєві: „Тяжко було би подумати, що чоловік бився п’ятдесят літ і так і слід його пощез без вашої підмоги великої. Казав один дуже освічений чоловік науковий: „Не було б Куліша, не було б і Біблії”. А я тепер скажу: „Не було б Пулюя, не було б і Біблії”. Так у нас рідкі блюстителі добра і чести другого. Тисячу раз Вам спасибі”. Також проф. О.Барвінський сильно підкреслював, що нема підстав звати переклад Кулішевим, бо дуже багато перекладав І.Пулюй.

Головним чином праця Пулюя полягала в допомозі Кулішу при перекладі текстів з давніх мов. Особливо багато зусиль він поклав після смерти Куліша, щоб готовий переклад був надрукований. Він вів переговори з Британським біблійним товариством, щоб воно таки купило Кулішів переклад Біблії. І 31-го липня 1901-го року Біблійне товариство підписало з І. Пулюєм контракт про те, що воно викупляє право на переклад Біблії П.Куліша. Вкінці серпня 1901 року проф. Пулюй зібрав всі біблійні рукописи. Як виявилось, що серед зібраного немає книги Псалмів, яка взагалі не була перекладена, бо Псалтир 1871-го року, який Куліш видав у Львові, був вільним переспівом, а не перекладом. І І.Пулюй сам взявся за переклад Псалмів з поспіхом його закінчив.

1902-1903 були присвячені остаточному приготуванню рукописів перекладу до друку. Спочатку Пулюй корегував сам, а так запросив на собі на допомогу ще й о. Олексія Слюсарчука, який також перекладав Псалтир на українську мову, і видав його 1904-го року паралельно з церковнослов’янським текстом (правда аж занадто місцевою мовою).Сказати, що це була титанічна праця – нічого не сказати, якщо брати до уваги те, що тоді не було усталеної літературної мови, Куліш не писав все однаково. До цього долучалися й рукописи І. Нечуя-Левицького, який також мав свій правопис і свою мову. Пулюй усе писав тільки місцевим галицьким правописом і “галицькою” мовою. І що ж тоді слід було робити І.Пулюєві, як редакторові цілої Біблії? Він пішов своєю дорогою. Д-р Іван Пулюй і о.Слюсарчук наостанку вже зовсім змінили переклад Куліша та Нечуя на свій, галицький, а крім цього сильно “підправили” – без згоди авторів – мову перекладів Куліша та Левицького.

Просвітив своїм розумом науку і духовність

Цими словами Пантелеймон Куліш ясно окреслив життя і працю українського фізика і винахідника світового значення, визначного громадського діяча Івана Пулюя. Вони були в дуже близьких та тісних стосунках. Дружба з Пулюєм укріпляла та не раз надихала Куліша на подальшу працю.

Варто згадати слова про І. Пулюя з прощальної промови професора Баха, ректора празької Політехніки, в якій понад тридцять років працював наш земляк: “Ти був людиною сильних переконань і гостро викарбуваною особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірности народові, з якого ти вийшов, і нема більшої вірности, ніж вірність власному народові”.

ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Рід Левицьких — давній духовний рід, якого кілька поколінь одбували свою службу в тому-ж таки Стеблеві, звязаний родинними переказами та становими традиціями з тими часами, коли на Україні все духовенство було ще виборне і коли це виборне духовенство в побуті свого життя нічим власне не різнилося від народу, хіба що прикметами більшої „едукації”, та й то не завжди. Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.
Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар’єра, але юний магістр богослов’я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Калуша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці. Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори відзначалися новизною характерів, яскравістю барв. Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна.

З виходом на пенсію займається виключно літературною діяльністю. В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р.

І. С. Нечуй-Левицький – один з класиків української літератури. Про себе він писав згодом:

“Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я ні кому не корив про це об тім не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі; не знав батько…”

З історичної перспективи І. С. Нечуй-Левицький був першим в українській літературі романістом-реалістом. Його примітивної будови сюжети заповнені багатим фактичним, побутово-реалістичним матеріалом. Знання народної образної мови робить його твори і для нас цікавими. Не світогляду, але історії, прийомів літературного реалізму, та запашності мови можемо ми вчитися від цього самотнього письменника, що уперто, іноді до чудернацьких вчинків, не міняв своїх поглядів і завжди чесно і щиро висловлював їх. Не його вина, що він був не остільки гнучкий, щоб щоразу міняти свої переконання. Тільки з пошаною та глибокою повагою можна поставитись до цього літописця, що знав єдину провідну думку: любов до пригнобленої, знищеної життям людини, і цієї любови не зрадив.

Ось оцінка релігійності Левицького академіком Білецьким: „ні походження, ні середовище, ні духовна школа не зробили його релігійною людиною. Навпаки, вся його творчість пронизана скепсисом та іронією по відношенню до церкви, до церковної обрядовості та служителів культу. Про себе він сам пише, що київські церкви просто суму на нього наганяли своєю темрявою та „закалубками”, — так зате-ж „мати моя була дуже богомільна; як часом через роботу не встигала до церкви на службу в великі празники, то плакала, постилась…” а за нею і я малим постив”… (Автобіографія). І все ж очевидним є той факт, що Левицький не був ні атеїстом, ні безрелігійним. Левицький виступав не проти християнства й віри в Бога, але проти народного, сільського й міщанського православ’я, “народної релігії” сповненої фетишизму та грубих забобонів. Виступає він також проти батюшків – але ж знову через те, що вони не хочуть піднятися над цим рівнем “народної релігії”. Він через свою літературу протестує проти духовного зубожіння душепастирів, які замість опіки над душами займаються збагаченням за рахунок тих самих душ. Про попа Артемія (“Поміж ворогами”), проходячи повз його будинок, перехожі кажуть : “Отут живе той, що дере з живого й з мертвого!… Усе йому давай та давай гроші! І вродився плати, і оженився плати!” Його слова зберегли актуальність і до сьогодні.

Коли повстало питання в Британському біблійному товаристві про видання українського перекладу, то разом з тим треба було знайти людину, яка б докінчила справу Куліша. Вибір Тарнавського впав на І. С. Левицького неспроста. Він закінчив у Києві Духовну семінарію та Духовну академію а також був відомим письменником, тому вибір Тарнавського був найкращим. За переклад І.Левицькому заплатив сам Тарновський. Іван Левицький погодився і наприкінці 90-х років ретельно взявся до роботи. „Куліш, — писав він до Стебницького, — не переклав цілої четвертої частки Біблії (159 листків здорового формату). Я вже оце скінчив книгу „Есфір” (вже 84 листки), а ще чимало зісталось. Скінчу аж восени”. Праця над завершенням перекладу тривала півтора року. Іван Левицький повідомляв Івана Пулюя що він перекладав Святе Письмо з німецького (Лютера) і російського (Синодального) текстів, які на його думку майже нічим не відрізнялись один від одного. Доручений переклад Левицький робив з притаманною йому совісністю, студіюючи різні переклади та звіряючи їх між собою. „Біблію, — повідомляв він Б. Грінченка, — останню четверту частку її, я перекладав з німецької біблії, але зовсім державсь врешті тексту великоруського синодального видання, бо в німецькій протест(антській) біблії часом траплялось по пів стишка зайвих, чого нема в великор(осійському) перекладі. Думка, бачте, була, що колись таки і в Росії видадуть україн(ський) переклад біблії”. Треба сказати, що взагалі до цього перекладу Левицький ставивсь дуже серйозно і вважав його за велике культурне діло, на якому лежить печатка незмінности вже з самої його природи. І.Левицький переклав сім книг: Рут, 1-3 Хронік, Ездри, Неємії, Естер і Книгу пророка Даниїла. І.С.Нечуй-Левицький добре знав українську мову, і мова його перекладу дуже гарна, але він перекладав так само не дослівно, до того ж вживав багато місцевих слів. Тарновський незабаром помер, і рукопис Кулішевого перекладу Біблії був переданий на збереження до музею в Чернігів.

Директор літературного музею Левицького стверджує, що „листування з І. Пулюєм свідчить про те, що вчений-фізик не перекладав Біблію, а лише редагував переклад та змінював окремі фрази й слова галицьким правописом – желехівкою, яку рішуче відкинули П. Куліш та І.Франко. Не прийняв галицького правопису й Іван Нечуй-Левицький, пропонуючи Пулюю у другому виданні Біблії змінити тягучі фрази й незрозумілі для своїх земляків слова: „він ішов по крутій горі і хутчій пішов на рівнину та йшов далій”; хісно, розопсотилась, стручений, стребуємо, борше, ймившись, недоста, бутній та ін.” Без сумніву, Пулюю належить редакція завершеного перекладу, але є інші свідчення, що він таки перекладав Псалми та поправляв П’ятикнижжя. Хоча безперечно він головним чином займався редагуванням та виданням.

Гонорар за переклад Левицький передав у фонд бідних студентів Львівського університету кафедри української літератури.

„Найталановитішим із сучасних українських письменників” взивав Левицького і Костомаров, одводячи йому щодо малювання народного життя „одно з перших місць серед письменників цього роду в Росії”. Навіть такий суворий критик, як Драгоманов, дивиться на Левицького як на єдиного з усіх українських белетристів, що дебютували в галицьких виданнях, до якого можна ставить серйозні художні вимоги. Так само високо оцінюють його і всі історики українського письменства: Пипін, Петров, Огоновський та ин., в особливу ставлячи йому заслугу те, що він дав „не лише живі образи дійсности, але й образи, що появляються вперше …, образи взяті з такого життя, до якого ще не доторкалися й инші руські белетристи і якого дуже часто трудно й доторкнутися” не-українцям з роду й симпатій. І це був однодушний голос критики на протязі всієї літературної діяльности Левицького; показуючи й деякі його „органічні хиби”, вона все ж неодмінно підкреслювала те нове, що вніс Левицький в українське письменство. Цей самий голос проводжав його і в могилу, останній роблячи підсумок його літературної діяльности. „Художнє й культурно історичне значіння (за Левицьким) лишиться на завжди, — писав один з найновіших критиків. — „Ніхто бо инший з українських письменників не дав у своїх творах такої широкої панорами українського життя з усім багатством побутового малюнку й типових фігур на протязі кількох десятків літ, — панорами, обвіяної теплою любов’ю, як це зробив покійний Левицький”

Жив він самотньо. Листів писав мало та й неохоче. У громадському житті участи не брав і навіть рідко показувався на людях. Левицький не жив повним життям, не зазнав тих тривог і радощів, які дає людині родинне й громадське життя, що приносить стільки стомлюючого клопоту, але все ж збагачує враженнями й переживаннями, оновляє їх у невпинному своєму русі. Натомість Левицький замкнувся серед чотирьох стін і буквально, і фігурально.

За свою подвижницьку працю над перекладом Святого Письма та у зв’язку з ювілеєм Іван Нечуй-Левицький одержав примірник віденського видання, на титулі якого надруковано: „Святе Письмо старого й нового завіту. Мовою русько-українською. Переклад П.О.Куліша, І.С.Левицького і І. Пулюя. W. 1903”. А на обкладинці золотом тиснуто: „Високоповажному Івану Семеновичу Нечуй-Левицькому в день тридцяти п’яти літнього ювілею літературної діяльності в ознаку великої пошани від гурту учнів Київської духовної семінарії. Київ. XIІ. 1904.”

Британське Біблійне Товариство закінчило друк наприкінці 1903-го року, а 1904-го року Біблія розпочала свій шлях до людей. Її заголовок був такий: “Святе Письмо Старого і Нового Заповіту. Переклад П.О.Куліша, І.С.Левицького і І.Пулюя”. Це був надзвичайно величний і важливий момент в історії української духової культури, – за весь час життя українського народу в нього вперше з’явилась повна друкована Біблія живою українською мовою. Справді, це була велика історична подія в духовому житті України!

Значення перекладу та його критична оцінка

І хоча в справі перекладу Куліша є ще багато недосліджених питань, маловідомих, сумнівних та загадкових сторінок, все ж без сумніву можемо говорити про значення цієї важливої справи, а також з висоти часу розглянути помилки.

Переклад Біблії П. Кулішем в історичному розрізі відіграв не малу роль.

Насамперед потрібно визнати за Кулішем право піонерства цієї справи, першопрохідника – адже ВІН БУВ ПЕРШИЙ. То був перший повний переклад Святого Письма на українську літературну мову. В умовах Валуєвського циркуляру та Емського указу цю роботу можна назвати подвигом. Йому не було в кого вчитися чи брати приклад. А з тієї причини, що не було ще сталого українського правопису й стійких літературних форм – Кулішу довелося прикласти найбільше зусиль, щоб переклад був придатний до друку.

Окрім того, переклад Куліша надихнув інших свідомих знавців Писання робити свої переклади. Дяка Богові, ми маємо зараз українською мовою доволі точний і якісний переклад проф. Огієнка, але він свою працю вже ґрунтував на Кулішевих засадах, він йшов по протоптаній стежині.

Важливим є те, що Писання потрапило до читача, а посіяне Слово Христове дало свій плід – навернені на правдивий шлях гуртувалися спочатку в невеликі групки а так створювалися євангельсько-баптистські громади. Правда, це більшою мірою стосується Правобережної України. Бо до Російської імперії згідно указу 1876 не можна було ввозити українських книжок. Аж в 1928 році в Харкові баптистським об’єднанням було надруковано 5000 екземплярів Біблій в перекладі П. Куліша.

Але чому ново видрукуване Слово Боже не мало попиту, і чому суспільство поставилося байдуже до Святого Письма?

Тут варто сказати про недоліки перекладу. З однієї сторони, Куліш намагався писати “народною мовою”.., а далі кинувся в протилежний бік і переповнив свій переклад церковнослов’янізмами: істинно бо глаголю вам, глаголе Господь, Благе слово, Вість благая, Покликає до жизни народи і т. ін. Звичайно, це Кулішевого перекладу не прикрасило. Крім того є багато новостворених слів, які вживав і знав тільки він сам. Багато в нього маловідомих і місцевих слів, якими не можна зловживати при перекладі Біблії, – бо ж переклад Біблії признався для всеукраїнського читання і розуміння. А з іншої сторони переклад зазнав значних змін зі сторони др. І. Пулюя та о. Слюсарчука, який допомагав йому з редагуванням. Невідповідний правопис, якого надали вони перекладу дещо пошкодив текст. В Україну Кулішів переклад потрапив після 1905 року, коли в Україні вже появилася преса, яка майже вся без виключення писала так званою грінченківкою. Такі форми, як: “нїчо, станесь, зватись ме” та інші змушували наддніпрянського читача тільки дивуватися. Та й взагалі треба сказати, що українська літературна мова тепер так швидко зростає і набирає нових форм. А Кулішів переклад тягнувся понад 30 років (1867-1901). А це були ті 30 років, коли українська мова і український правопис зазнавали рік за роком значних змін. Потім уладнання всіх правових питань з Біблійним товариством також забрало чимало часу, що також позначилось на кінцевому результаті. Через три роки після видання Біблії читачі наддніпрянської України так і не сприйняли галицького стилю її викладу. З цієї причини І. Левицький змушений був звернутися з заявою до Британського Біблійного товариства в особі його представника А. Моррисона в Берліні, мотивуючи своє клопотання тим, що Біблія на галицькому наріччі не буде пропущена Синодом в Україну, де проживало 30 млн. Народу. Чи прислухався пан Моррисон до прохання Івана Семеновича невідомо.

Варто також сказати, що Кулішів переклад часто не дослівний, – він аж надто багато додавав від себе “для більшої ясності перекладу”. Для нашого часу переклад П.Куліша з багатьох причин зовсім застарів, – і правописом мало не кожного слова, і мовою, і самим змістом. Трапилася найбільша письменницька трагедія: твір був перестарілий ще до свого виходу у світ.

Але в Галичині Біблія Куліша, як її тут називали, стала читаним і поширеним перекладом, на якому виховалось не одне покоління євангельських віруючих, які хотіли читати й молитись до Бога своєю рідною мовою.

untitled-1-copy1Це – титульна сторінка Біблії в перекладі П.Куліша, І.Пулюя та І.Нечуй-Левицького мого прадіда – Романюка Івана Дмитровича. Він був одним з першим хрещеним по вірі на Снятинщині, (Івано-Франківська обл.). Згодом він став пресвітером баптистської громади у своєму селі Підвисока.

Від часу свого навернення і до останньої години його супроводжує його Біблія. Її перша сторінка містить всю найважливішу інформацію про земний шлях християнина – дата приходу в цей світ; час поворотного моменту в житті людини – навернення до Господа Ісуса; дата обіцянки посвячено служити Йому через все життя. І остання дата – відхід до вічної оселі – приписана рукою його сина…

З висоти часу ми можемо зважувати помилки й невдачі. Але залишається неспростовним той факт, що перший переклад Писання українською мовою прислужив до відродження не лише мого прадіда Івана, але й багатьох його земляків в усій Галичині. Це достатній ґрунт, щоб сьогодні від усього серця прославити нашого Господа Ісуса за Його добрість до нашого народу та подякувати за людей, готових не оглядаючись на обставини виконати Його останню волю!

Микола Романюк

Ірпінь, вересень, 2003

Рим. 10:17

Осії 4:14

Я свідомо говорю в однині – бо саме Кулішу належить ідея перекладу Писання і саме він був основним натхненником всієї роботи по перекладу та виданню Біблії.

Історична необхідність. «Євген Наконечний, Украдене ім’я», Львів, 2001.

Савченко Ф. Заборона українства 1876 р., Харків; Київ 1930 (репродукція: Мюнхен, 1970)

І.Огієнко. Куліш як ідеолог і творець української літературної мови//Історія української літературної мови. – К., 1995.

Л. Мацько, Пентелеймон Куліш в історії укараїнської літературної мови//Дивослово, № 8, 2000. стор. 23.

Іван Пільгук, Пантелеймон Куліш// П. Куліш, Вибрані твори, К., Дніпро. 1969, стор. 44.

І.Огієнко. Куліш як ідеолог і творець української літературної мови//Історія української літературної мови. – К., 1995.

Войтюк А. Символ віри Пантелеймона Куліша// Віче, № 3, 1997. стор. 124.

Войтюк А. Символ віри Пантелеймона Куліша// Віче, № 3, 1997. стор. 124.

Іван Пільгук, Пантелеймон Куліш// П. Куліш, Вибрані твори, К., Дніпро. 1969, стор. 12

Хроніка. 2000. – 1993. – № 3-4. – стор. 111.

Це один з псевдонімів П. Куліша.

І.Огієнко. Куліш як ідеолог і творець української літературної мови//Історія української літературної мови. – К., 1995.

Домашовець Г. Нарис історії української євангельсько-баптистської церкви, Торонто, 1967. стор. 546.

Гелей Г. Біблійний довідник Гелея,Торонто, 1985. стор. 847.

Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVII, К., Держлітвидав України. 1955, стор. 307.

Василь Шендеровський, доктор фізико-математичних наук, професор, Київ

Там же.

Там же.

Київ. № 1-2. 2002. стор. 111.

Іван Левицький Нечуй. Сергій Єфремов. Електронний передрук видання Української накладні в Лайпціґу, без дати. Перше видання цієї монографії, в Києві, 1925 р.

І.С. Нечуй-Левицький, Твори, т. І, К., 1956, Вступна стаття академіка Білецького, стор. 8.

Електронний передрук вступу до видання І. С. Нечуй-Левицький. Твори. За редакцією і з критичною розвідкою Юрія Меженка. Харків: Державне видавництво України, 1926. Бібліотека українських класиків. Ст. 5-18.

І.С. Нечуй-Левицький, Твори, т. І, К., 1956, Вступна стаття академіка Білецького.

Там же.

Після смерті Куліша Ганна Барвінок передала його рукописи на зберігання Тарнавському.

Хаврусь С.// Літературна Україна. № 45. 2001. стор. 7.

Там же.

Іван Левицький Нечуй. Сергій Єфремов. Електронний передрук видання Української накладні в Лайпціґу, без дати. Перше видання цієї монографії, в Києві, 1925 р.

Хаврусь С.// Літературна Україна. № 45. 2001. стор. 7.

Там же.

Іван Левицький Нечуй. Сергій Єфремов. Електронний передрук видання Української накладні в Лайпціґу, без дати. Перше видання цієї монографії, в Києві, 1925 р.

Там же.

Девдюк І. „Хочеться співати ще по–італійськи, по-грецьки, латиною…”//Диво слово, № 11, 1997. стор.14.

Домашовець Г. Нарис історії української євангельсько-баптистської церкви, Торонто, 1967. стор. 550.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *